Юрій Бедзик - Вогонь на вершині Комо

На дворі ранчо теж горіло кілька вогнищ. Якийсь молодий метис сидів, спершись спиною об дерево, і грав на гітарі.

До одного з багать наблизився доктор Коельо. йому дали місце біля вогню, і він сів на вузлуватий корінь.

— Індійці апіака зовсім знахабніли, — озвався молодий метис і злісно вдарив по струнах.

— Якби мені дали тридцять добрих вакеро, — почувся впевнений голос, — я б перерізав їх, як кошенят.

— Підлі душогуби! На них немає управи.

— І поліція з ними заодно.

— Нічого, скоро ми їх передушимо, як отруйних гадюк…

— Ви бачили такого героя, — докинув хтось із темряви. — Дивись, щоб вони з твоїх кишок не поробили собі гамаків. Я чув, що кілька днів тому, вони спалили ранчо Макукано, вбили всіх чоловіків і забрали з собою жінок. Люди з Курумба бачили вогонь за п'ять лі.

— А мені розповідали, що Ганкаур хоче знищити індійців племені тауліпанг. Він давно з ними не мирив.

«Вирізати плем'я тауліпанг… вирізати плем'я…» Віддалось болісно в голові доктора. Коли вже настане цьому край? Коли вже скінчаться муки його народу? Ернестіна повідомляла, що сюди скоро прибуде кілька радянських вчених. Хай вони побачать страшну правду тропіків. Кожне спалене індійське селище, кожна сотня індійських голів, відрубаних і проданих на підлому торгу — це все правда. І свідки знайдуться. Жаль, нема в живих патера Антоніо! Він міг би так багато сказати!..

— Патер Антоніо, — прошепотів доктор, дивлячись кудись повз огонь. «Хай благословенні будуть ті, що носять бога в серці своєму», це він казав, патер Антоніо. Він молився богові, але завжди дбав про просту трудову людину.

Біля багаття знову говорили про Ганкаура. Важкі думи обсіли пеонів. Кожен мав сім'ю, і в кожного в серці жив страх за своїх рідних, яким загрожувала, розправа жорстокого ката.

— Що це ви похнюпились, хлопці? — спитав доктор Коельо, дивлячись на осяяні теплим відблиском багаття обличчя своїх бійців. У його голосі відчувалась батьківська турбота.

— Погані діла творяться на світі, — озвався бородатий партизан.

— Знову ллється кров на нашій землі, — промовив інший.

— Краще кров, ніж дзвін кайданів, — це був голос Коельо. Він дивився прямо у вогонь, невідривно й гнівно, наче всі прокляття його землі зібралися зараз у полум'ї, що пробивалося з-під галуззя. Потім він прикрив долонею очі, ніби намагаючись зберегти перед своїм зором якесь дороге, неповторне видіння, рвучко відвів руку вбік і широко посміхнувся. Гостра борідка його задерикувато підскочила вгору.

— А де Мігель? — поцікавився він, озираючись навколо.

— Чи не біля коней.

— Кохається в тваринах. Хороший хлопець.

— А от його брат не любить нашої сельви. Кажуть, Філіппе вже став великим босом на нафтових розробках у Бакарайбо.

Пеони повеселішали. їм не вірилось, щоб простий сільський хлопець міг стати великим босом.

— Філіппе — профспілковий лідер, — сказав доктор Коельо трошки роздратованим голосом. Здавалося, згадка про Філіппе Россаріо викликала в його серці недобрі спогади. — Скоро він приїде до нас. — Доктор підняв голову й гукнув у пітьму: — Ей, Мітель, де ти?

— Я тут, сеньйор, — почувся бадьорий голос юного зброєносця. — Даю коням на ніч.

— Принеси гітару і заспівай нам щось веселе.

Мігель виринув із темряви в сяйво вогнища і, широко посміхаючись, підняв над головою гітару. Це була його зброй. Кремезний юнак з обличчям і поведінкою дитини, він не любив ні вбивств, ні крові. Серце його завжди було сповнене добротою. Про його ніжну душу свідчило передусім те, що біля нього завжди тулились діти. Хлопець не вмів сердитись, був поступливий, щирий і дуже соромився, що свята мадонна не дала йому войовничої вдачі. Коли йому чимось допікали, він з ледь прихованою в куточках рота посмішкою запально говорив: «Не гнівіть мене, бо я вже й так сердитий, як алігатор!»

Душа в нього була надто музикальна, і, звичайно, за інших умов з нього вийшов би великий артист. Про своє артистичне обдарування Мігель, певно, не здогадувався, чим позбавляв себе зайвих страждань. Тільки бойові друзі цінили по-справжньому голос свого Мігеля. Та ще доктор Коельо в хвилини відвертості говорив йому, що після звільнення країни від тиранів він оддасть останні свої песо, аби юнак міг здобути музичну освіту.

Інколи Мігель заспівував надто сумних пісень, тоді партизани, мов малі діти, крадькома змахували кулаком сльози. Це дратувало старого Коельо. Чи не доволі горя й страждань випадало на долю лісових лицарів — так звав своїх пеонів доктор — і чи не краще було б вгамувати їхні душевні болі, а не ятрити рани тужливими піснями.