Чжан Чжі-мін - Диверсія у гавані Фейюньган

— Хіба можна виходити в таку погоду? — злякано пробурмотів Лі Вань-фа.

Розуміючи, що змінити вже нічого не можна, Мічений храбрував:

— Чого тремтиш, боягузе? Думаєш, що тільки твоє життя чогось варте!

Перекриваючи грім, Ван Хай-шен крикнув:

— Така погода нам лише на руку! Сідайте швидше в човен!

— Сідайте, сідайте! — квапив і Мічений.

Борючись з хвилями, човен з великими труднощами відірвався від берега.

— Не занепадай духом, і в гіршу погоду ходили в море! — весело кричав рибалка.

Незважаючи на високу хвилю, він так спритно керував парусом і стерном, що навіть байдужі до всього агенти не могли не замилуватися ним.

Перед світанком вітер помітно вщух, хвилі спали. Почали вимальовуватися обриси гір на континенті. У Де-гуй і Лі Вань-фа посхоплювалися з своїх місць і стали дивитися туди, куди показував Мічений. Назустріч човну рухалась якась біла смуга. Всі чекали, що скаже Хай-шен, а той, лише мимохіть глянувши, недбало сказав:

— Судно.

— Що ж робити? — злякано заметушився Лі Вань-фа.

У Де-гуй запропонував:

— Давайте змінимо курс.

— Без паніки! — Сун Да-лун спокійним рухом дістав пістолет.

— А це вже ні до чого! Через таку дрібницю за зброю хапаєшся!

Кажучи так, Ван Хай-шен з потаємного місця дістав червоний прапор, прив'язав до щогли, простежив за тим, щоб Мічений сховав зброю, і знову сів за стерно.

Патрульний катер Народно-визвольної армії швидко йшов назустріч.

Хай-шен наказав, щоб Лі Вань-фа та У Де-гуй сховалися на дні човна, а Мічений, удаючи хворого, ліг на видноті. Коли катер підійшов зовсім близько, з судна було дано наказ зупинитися.

Боєць, який стояв на палубі з автоматом, спитав:

— Чий човен?

— Дунхайського риболовецького кооперативу, — не затинаючись, швидко відповів Ван Хай-шен.

— Путівка є?

— Є. — Хай-шен поставив човна бортом до катера і передав бійцю документ.

— Це що за людина? — показав боєць на Міченого.

— Це з нашої сім'ї, захворів, йдемо додому.

Боєць вдивлявся в лежачого. Обличчя у того було жовте, він весь тремтів і справді був схожий на хворого. Однак сумніви бійця не зникли, він вирішив зійти в човен — зробити перевірку. А це було як раз те, чого найбільше боявся Ван Хай-шен. Досі патрульні катери після формальної перевірки залишали його в спокої. «Невже ці не в курсі справи?» — подумав він, обережно повертаючи човен, щоб виграти час.

— Стояти! — закричав боєць. — А то стрілятиму!

— Хіба може так робити Народно-визвольна армія! — прохально сказав Хай-шен. — Адже ви затримуєте хвору людину! Хто за це відповідатиме?

— Стій! — ще енергійніше крикнув боєць.

За його вказівкою стерновий поставив катер борт до борту з човном. Напружуючи голос, Ван Хай-шен чимдуж закричав:

— Що ти перевірятимеш?

В цей час на палубу вийшла нова людина, очевидно, командир. Хай-шен ще дужче підвищив голос:

— Мене звуть Ван Хай-шен, я із Дунхайського кооперативу. Якщо хочете мене перевірити, приходьте в кооператив, а зараз мені треба якнайшвидше доставити хворого.

Командир задав кілька запитань. Відповіді, очевидно, цілком його задовольнили.

— Нехай пливе далі! — звернувся він до бійця, котрий, як і раніше, тримав автомат, скерований на Ван Хай-шена.

— Вибач, товаришу, що потурбували вас. Сам розумієш, служба така, — опускаючи автомат, сказав боєць.

У Ван Хай-шена відійшло від серця. Він полегшено зітхнув, подався всім корпусом і захоплено вигукнув:

— До побачення, товариші!

Відстань між катером і човном стала швидко збільшуватись.

Ранній вечір. На західній окраїні міста Фейюньші, на горбі дівчата з Дунхайського риболовецького кооперативу закінчували свій трудовий день. Вони збирали в корзини в'ялену рибу. Крізь гілля старої шовковиці в проміннях призахідного сонця, на тлі блакитного неба було видно пагоду.

Ось і кінець роботі, рибу зібрано. Утопаючи в квітах рододендрона, дівчата по дві, по три спускалися з горба. Хтось почав пісню, інші її підхопили:

Одна з дівчат замовкла, зупинилася, недбало глянула в бік моря і раптом, ніби щось згадавши, чимдуж побігла вниз.

Незабаром вона підбігла до свого будиночка. Двері чомусь були замкнені зсередини. Це її здивувало і трохи злякало. Дівчина почала стукати:

— Ма! Відчини!

Двері тихо відчинилися. Літня жінка впустила дочку і знову замкнула двері.