Чжан Чжі-мін - Диверсія у гавані Фейюньган

— Ма! Хіба вже пізно? Навіщо ти замикаєш двері?

Жінка зітхнула і нічого не відповіла.

Дівчину звали Ван Хай-фин. Їй нещодавно минуло дев'ятнадцять років. З першого ж погляду можна було сказати, що вона з сім'ї рибалок. І не тільки по одягу — це було видно і по засмаглому, обвітреному обличчю. Вона увійшла до кімнати і на мить заціпеніла: тут було так багато людей і у всіх них був такий вигляд, немов їх щойно витягли з моря.

Кімната була сповнена гострого морського запаху, змішаного з густим тютюновим димом. З незвички було важко дихати.

Дівчина поглядом відшукала Ван Хай-шена, підійшла до нього і ледве чутно ласкаво сказала:

— Брате! Повернувся?

Він глянув на неї радісними очима, від збентеження не знаючи, що відповісти. Хай-фин повернулася обличчям до гостей і здивовано їх розглядала. Запанувала ніякова мовчанка. Вражена жінка стояла біля дверей, пильно прислухаючись. Мічений підійшов до Хай-фин і, вимушено посміхаючись, запитав:

— Не пізнаєш, сестричко Фин? А я жив у вас в домі аж три дні й три ночі. Правда, з того часу минуло понад рік. Ти дуже виросла за цей час. Шкода, що ми так поспішно зібралися, і я не встиг захопити для тебе подарунка. Нічого не привіз.

— Привезли! — сердито відповіла Хай-фин. — Мені здається, ви привезли нам багато клопоту!

— А-фин! [6] А-фин — зменшене ім’я від повного Хай-фин. Тихше! — благально сказала мати.

Ван підійшов до жінки і простягнув їй товсту пачку грошей.

Вона обома руками жадібно схопила гроші. Обличчя її висловлювало одночасно і радість, і переляк:

— Синку, а що, коли хтось довідається?.. Дай боже, щоб твої товариші щасливо повернулися.

Лі Вань-фа сидів у кутку на ослінчику похиливши голову. Він ніяк не міг отямитися після переходу по штормовому морю. У Де-гую ця мандрівка також далася взнаки. Він палив одну сигарету за одною, намагаючись заспокоїтися. Тільки Мічений був спокійний. Він весь час весело щось розповідав, сміявся, походжав по дому, розглядаючи все навколо. Це була звичайна обстановка не дуже заможної рибальської сім'ї. Велика кімната розділялася дошками на кілька комірчин. В одній готували їжу. Там-таки було звалене рибальське обладнання. В другій жив Ван. Найбільша комірчина, з якої двері вели на задній двір, правила за спальню Хай-фин і її матері. Крім ліжок, тут стояли скрині для одягу. На стіні у невеликій рамці висіла фотографія літнього чоловіка років п'ятдесяти. Глянувши на фотографію, всі мимоволі переводили погляд на Вана; відразу можна було догадатися, що це його батько.

Сун Да-лун, подивившись на портрет, згадав розмову з хазяїном і спитав Вана:

— Від чого помер твій батько?

— Хтозна! Ніколи не траплялося зустрічати такої хвороби…

Він не доказав, з вулиці почувся голос:

— Усім членам кооперативу! Увечері в клубі відбудуться загальні збори!

Всі злякано перезирнулися. Ван запропонував:

— Голубе Сун, чи не перейти нам знову в той погріб?

— Гаразд! Безпека насамперед!

Слідом за Сун Да-луном усі встали з своїх місць. Ван вивів новоприбулих на задній двір. Тьмяне світло з вікна освітлювало квадратний клапоть землі. Квіти й трава робили його схожим на великий гарний килим.

Ван, порпаючись у траві, намацав якийсь довгий предмет, з його допомогою трохи підняв кам'яну плиту, потім відчинив дерев'яну ляду. Першим спустився в яму У Де-гуй, слідом за ним зійшли і всі інші. Мічений чиркнув сірником і запалив свічку. Огляділися. Крім вогкої рисової соломи, в погребі нічого не було. Командир помітив, що «квартира» не сподобалася його партнерам, і підбадьорливо сказав:

— Нічого! Хазяїн Сунь обіцяв за успішне виконання завдання, крім усього іншого, ще по двісті американських доларів на кожного; заради цього варто потерпіти…

— Хіба вам що! Адже за все відповідаю. я сам, — з образою в голосі сказав Ван Хай-шен.

Сун Да-лун квапливо перебив:

— Братку! Ми тебе теж не забудемо. Не бути мені Сун Да-луном, якщо я не доб'юся для тебе доброї винагороди. Вже коли я сказав, то так воно й буде. Що нам, те й тобі!

— Як можна мене порівнювати з вами?

— А чому б і не порівняти?

— Ви свою справу зробите і повернетесь. А я? Скільки я ще страху зазнаю, а то й… Що мені ваша винагорода! Швидше б уже кінчали та дали б спокій нашій сім'ї…

— Голубе Сун, — сказав У Де-гуй, — а він правду каже. Ми для чого сюди прибули… По-моєму, треба швидше кінчати і повертатися на острів.

Лі Вань-фа вже двічі відкривав рот, намагаючись висловити свою думку, але знову заговорив Мічений: