Чжан Чжі-мін - Диверсія у гавані Фейюньган

— Менше язиком мели! Що ти в цій справі розумієш? Це тобі не рибу ловити на мілководді! — руку простягнув і схопив, — тут справа серйозніша. Наказую в усьому слухати мене! Ясно?

Мічений потер шрам на лобі. Видно було, що він збирається ще щось сказати, але присутність Ван Хай-шена заважає йому. Той, немов прочитавши хазяїнові думки, підвівся і сказав:

— Ви порадьтеся, а я піду гляну, що там робиться.

Він виліз із погреба, закрив дерев'яну ляду, насунув кам'яну плиту. На цій плиті була земля і росли квіти. Сховище маскувалося надійно.

Хай-фин при світлі олійної лампи повторювала уроки. Почувши кроки, вона оглянулась і побачила в дверях Ван Хай-шена. Їхні очі зустрілися. Обоє посміхнулись і нічого не сказали. Хай-фин із занепокоєнням поглянула крізь вікно на задній двір. В її погляді Хай-шен прочитав німе запитання.

— Вони звідти не насміляться і носа поткнути! — заспокоїв її Ван, мимовільно розглядаючи записи дівчини.

Хай-фин зашарілася:

— Зараз же поклади! Я знаю, ти глузуватимеш… Я поступила у вечірню школу. — Вона намагалася відібрати зошит, але Хай-шен відсторонився і читав далі. — Дай сюди! Хіба я можу зрівнятися з тобою?!

Ван дав їй знак, щоб вона говорила тихше. В руках у нього вже був щоденник Хай-фин. У кількох місцях він помітив своє ім'я, але більш нічого прочитати не встиг. Хай-фин вихопила блокнот і сховала в кишеню. Вона збентежено дивилася, не знаючи, чи встиг він що-небудь прочитати. Він теж відчув незручність і перевів розмову на іншу тему:

— Коли в тебе іспити?

Хай-фин сумно глянула на Вана і нічого не відповіла. Це здивувало юнака.

— Ти боїшся цих людей, А-фин?

— Я нічого не боюся, коли ти поруч. — Вона помовчала і раптом різко спитала: — Чому ти цікавишся моїми справами, Ван?

— Отакої! Хто ж буде цікавитися твоїми іспитами, як не брат.

— Отже, ти питаєш мене лише тому, що тобі доводиться видавати себе за мого брата? — з гіркою посмішкою сказала дівчина. — А насправді тобі однаково…

— А-фин, — спробував заспокоїти її Ван, — ми ж домовились: нікому про це ні слова. Я твій брат, і все…

— А я так не можу! — На очах у дівчини з'явилися сльози. — Ти ласкавий зі мною, турбуєшся про мене, говориш мені хороші слова, а я весь час думаю: це навмисне, навмисне…

— Годі, А-фин, про це не можна говорити навіть на самоті…

Дівчина прикусила повну верхню губу і замовкла.

— Я розумію, — сказала вона тихо. — Це дуже потрібно… Це важлива справа. Але мені так важко!..

Ван нічого не міг зрозуміти. Незважаючи на молодість, він не раз перебував у великій небезпеці, десятки разів ризикував головою, самостійно вирішував важливі справи. Але все це було легше, ніж розібратися в переживаннях звичайної дівчини.

Найпростіше було б нагадати А-фин про її обов'язок, про те, що вона обіцяла вірно допомагати йому, ніколи ні про що не запитуючи. Але Ван боявся образити дівчину. І він поклав їй руку на плече і тихо-тихо сказав:

— Незабаром поговоримо про все це, сестричко, а поки що трохи потерпи.

— Як добре було б, коли б ти насправді був моїм братом! — зітхнула дівчина і замовкла.

Треба набратися терпіння і ніколи, аж поки не дозволить сам Ван, не згадувати про це… Вона замовкла, згадуючи той день, коли Ван вперше з'явився в їхній сім'ї.

Коли А-фин була маленькою, вона ніколи не чула про те, щоб у неї був брат. У селі, до переїзду сюди, у Фейюньган, вони жили втрьох: батько — гончар Ван Юй-шань, мати і вона, Хай-фин. А-фин ледве пам'ятала той час. Єдиний тривалий спогад — це почуття голоду, що постійно переслідувало дівчину. Гончар був дуже бідний: він не мав ні свого будинку, ні землі, ні постійної роботи. Потім вони приїхали у місто Фейюньші. Як не тяжко жилося ремісникові у місті, а все ж йому тут було краще, ніж на селі. Правда, їхній будинок більше скидався на курник, ніж на людське житло, а рис вони рахували не склянками, а зернятками, проте їм стало жити легше.

1949 року, глухої, туманної ночі, гомінданівські солдати забрали батька. Мати металася по місту, намагаючись довідатися, що могла наробити, чим могла прогнівити панів ця тиха, завжди мовчазна людина, але ніде не дістала відповіді.

Батько повернувся додому так само раптово, як і зник. Він кашляв, тримався за груди і нікому не розповідав, що з ним трапилось. Незабаром старий гончар помер.