Худайберди Тухтабаєв - Кінець Жовтого дива

Гарба поминула асфальтовані вулиці, звернула у вузький провулок. Саллабадрак витяг маленьку, завбільшки з тюбетейку, дойру, почав бити в неї і в такт ударам підспівувати:

Провулок умить запрудила дітвора. Один біжить, притиснувши до грудей півлітрову пляшку, інший мчить, затиснувши в долоні мідний п'ятак, у маминих або татових калошах, мчить, підтримуючи одною рукою штани, що ледь не спадуть, а слідом женеться маленький братик і ревма реве.

Торгівля розгорілася. Униз летіли грудки смаженої кукурудзи, свистки, дойри, а нагору подавалися мідяки (в кишеню Саллабадракові), пляшки, бляшанки і всякий старий непотріб (все це падало поряд зі мною, отож мені, щоб не засипало, потихеньку довелося вкладати ту всячину в мішки). Саллабадрак час від часу постукував у свою дойру.

— Дядечку, дайте й мені! — наважився хлопчик, що стояв віддалік.

— Принеси пляшку, одержиш від дядька Саллабадрака грудку саллабадраку! — проспівав могутній кукурудзник.

— Нема у нас пляшок, — заплакав хлопчик. — Тато наш не п'є.

— Тоді неси гроші.

— Вдома нікого немає…

— Тоді киш ізвідси, хлопче, задарма товарів нема.

— Підождіть, дядечку, я зараз! — малюк зник за найближчою хвірткою і скоро з'явився, несучи велику миску, повнісіньку м'яса. Зажерливий кукурудзник забрав миску разом;і м'ясом, а хлопчикові кинув дві копійчаних грудки кукурудзи, потім стьобнув свого коня.

— Но! Рушай, мій лошачок!

«Лошачок» з місця чвалом побіг зі швидкістю близьке шістдесят кілометрів на годину, і гурт хлопчаків умить л» шився позаду. Знову загула дойра.

Кукурудзник, наспівуючи, почав у екстазі навіть поводити плечима, ледве не пританцьовуючи. За нами бігла ватага хлопчаків, що жадали придбати гуми для рогаток, дівчатка, які виканючили у бабусі монетку заради косооких, кривоногих ляльок Саллабадрака.

Саллабадрак був, очевидно, природженим, артистичним торгашем. Малеча з усіх вулиць і завулків, де ми проїздили, мов зачаклована, гналася за гарбою, прагнучи за всяку ціну одержати хоча б найдрібнішу іграшку. А кукурудзник, як наведений, то співав, то грав на дойрі, то йшов у танок, сидячи на передку своєї могутньої автогарби.

Я й не помітив, що ми давно виїхали за межі міста, якийсь час їхали путівцем і зупинилися біля високого паркана міжколгоспної відгодовчої ферми. Біля фуражної комори вовтузився якийсь мухомор з козлячою бородою. Помітивши Саллабадрака, підбіг до нього.

— Е-ей, палван [22] Палван — богатир. , ласкаво прошу!

Перемовившися кількома словами з козлобородим, кукурудзник погнав гарбу до широких воріт комори (про що вони говорили, я не розчув, саме в той час наводив на них об'єктив свого мікрофотоапарата).

Загнавши гарбу до комори, Саллабадрак недбало згріб додолу решту іграшок, мішки з пляшками і, відкрутивши якісь гвинти, підняв дошки з дна кузова.

Диво-гарба, виявляється, була з подвійним дном!

Підійшов до великого тюка пресованого сіна, обперезаного жерстяними смужками (він, певно, важив не менш як сто кілограмів), легко підняв його і, донісши до гарби, вкинув у сховок. Потім опустив кришку, поскладав іграшки та пляшки-на місце.

— Як гадає палван, чи зуміє він зробити сьогодні ще один заїзд? — поцікавився козлобородий.

— Приїду годині о третій, — поважно пообіцяв кукурудзник.

— Хай помагає палванові бог!

— Та вже хай постарається.

Рушили назад. Але настрій у мене був кепський. Сплохував я, мабуть. Сам у калошу сів, та ще й Салімджана-ака спантеличив. Адже все правильно, комар носа не підточить. Сіно є? Є. Стіг? Це, звичайно, малася на увазі комора. І Саллабадрак повантажив у гарбу справжній тюк сіна, адже своїм очам я ще можу вірити… Але, з іншого боку, сховав його в подвійне дно гарби. Хіба звичайне сіно не можна возити зверху, не боячись стороннього ока? Ні, рано я носа повісив. Тут неодмінно є якась таємниця. Просто треба набратися терпіння, щоб розкрити її. В крайньому разі побачу ту Велику Корову, яка, за висловом «поважного господаря» всієї зграї, має зжувати це сіно. Судячи з кількості сіна, ця рекордистка повинна б давати не менше як по десятку відер молока на день.