Худайберди Тухтабаєв - Кінець Жовтого дива

Що треба зробити, як урятувати Шарифу від неминучої смерті? Може, спершу зв'язатися з Алі Усмановим або з Салімджаном-ака, доповісти їм про цю справу, порадитися і вже потім бігти до будинку, де схована приречена? Але чи встигну? Часу обмаль!.. Стій! Не можна ж так хвилюватися, розпускати нерви. В цьому стані такого можна накоїти, що радий не будеш.

Я раптом згадав про чарівну шапочку.

— Скажи, дорога, що мені робити?

— Гайда на вулицю Ташбулак, — порадила вона, — не вагайся. Йдеться про життя людини.

— А чи не викличе це невдоволення начальства?

— Навпаки, мій любий! Вони зрадіють.

— Спасибі, моя дорога.

— Біжи скоріше, Хашимджане, біжи.

І я щодуху подався до зупинки таксі. Ба! Але що це? Тут уже стоїть Муталь-татуйований. От тобі й маєш! Теж, видно, чаклун, як я. Знявши з голови шапку, я наблизився до нього.

— Громадянине, котра година?

Муталь засунув руку в кишеню — мабуть, схопився за пістолет, але отямився й дурнувато хихикнув.

— Не звик носити годинника, сержанте! Хи-хи-хи!

— Таксі чекаєте?

— Так, поспішаю в аеропорт.

Тим часом до зупинки під'їхала машина з цілою кучугурою снігу на дашку. Ми обидва одночасно взялися за ручку дверцят. Муталь озлоблено подивився на мене.

— Порушуєте порядок, товаришу сержант. Черга ж моя!

— Але ж я також їду в аеропорт, думав, по дорозі і ви не будете заперечувати.

— Гаразд, тоді їдьте, — враз пом'якшав Муталь. — Я почекаю іншу машину.

Снігова заметіль довго не давала мені знайти будинок номер двадцять два по вулиці Ташбулак. Багато будинків тут було нових, без номерів, а спитати ні в кого. За такої негоди путній хазяїн і собаки свого не вижене надвір. А час ішов!..

Я почав дивитися на вікна — в усіх горіло світло. Жовте, оранжеве, голубувате. Тільки в одному темно, і воно поруч із освітленими, затишними, дивилося на мене чорним, порожнім отвором. Якесь незбагненне відчуття підштовхувало мене до дверей саме цієї квартири з темним вікном. На мій стук ніхто не відповів. Буде як буде, вирішив я. У крайньому разі потраплю в міліцію, а там швидко розберуться! Один з ключів Муталя легко відімкнув замок. У квартирі було темно, як у могилі, ледве знайшов вимикач, увімкнув світло.

— Ой! — вигукнула жінка, яка лежала на дивані, і злякано натягла простирадло по самі очі.

— Не бійтеся, — промовив я. — Ви часом не Шарифа Усманова?

— Не знаю такої, — відповіла жінка, щільніше закутуючись у простирадло. — Нікого я не знаю!

— Шкода, — промовив я скрушно й повернувся, ніби збираючись піти геть. — Шкода, не зміг попередити бідну жінку про нещастя. З її сином, що перебуває в міліцейському дитячому садку, трапилось лихо. Хотів попередити матір, та, певно, помилився адресою…

— Мій Ядгарбек загинув?! — несамовито закричала жінка, миттю схопившись з місця. Вона стала біліша, ніж простирадло, в яке загорталась, очі її лихоманкою горіли, волосся розпатлалось, ну справжнісінький привид. Мені навіть трохи моторошно стало. Але думка, що струснув її добренько, підбадьорила мене.

— То що з ним? Що з ним сталося?! Та кажіть же, ради бога!

— Хлопчик грався чиїмось пістолетом, який випадково вистрелив.

— О господи!

— Але ви не бійтеся, пістолет був іграшковий, і з вашим Ядгарбеком нічого не трапилося.

Я пішов замкнув двері. Потім сів на краєчок дивана й розповів про те, що затівають Муталь і Адил Аббасов.

Не встиг я закінчити, як Шарифа схопилася з місця, закричала, що ніякого Муталя й Адила Аббасова не знає і просить не вмішувати її у всякі брудні історії.

— Ви мені не вірите? — обурився я.

— Прошу вас, дайте мені спокій.

— Гаразд, як хочете. Послухайте оцю штучку, самі переконаєтесь у всьому.

І увімкнув магнітофон. Жінка слухала занімівши. Потім безтямно почала бити себе кулаками по голові: «О боже, дурна я, нещасна, нікчемна!..»

Повірте, цей голос різонув мене по серцю, як ніж гострий: мені здалося, що саме так вона кричала б, якби Муталь-бандит виконував вирок Адила-ката.

— Встаньте! — гаркнув я несамовито.

Жінка стягла з себе простирадло, відкинула геть. Тільки тепер я зміг роздивитися її, і мені знову стало не по собі: на обличчі Шарифи неначе лежала печать смерті. Воно було худюще, жовто-бліде, очі глибоко запали.

— Скажіть чесно, живий мій Ядгарбек? — на диво рівним голосом запитала вона.

— Живий він, живий. Я так сказав, прагнучи, щоб ви розбалакалися…

— Сержанте, ви знаєте, крім Ядгарбека, в мене немає нікого на цьому світі…