Худайберди Тухтабаєв - Кінець Жовтого дива

— Буде виконано, хазяїне.

— Другу половину передай Телиці.

— А Волові?

— Волові — півмашини. З нього й стільки вистачить по горло.

Розмовочка, скажу я вам! Ніби цей шахрай — дбайливий завідуючий фермою і їздив до іншого міста заготовляти корм для свого поголів'я. Та й цей, горилоподібний, не дуже схожий на доярку.

— А коли я одержу… пробачте, винагороду за працю? — скромно поцікавився Горила.

— Як належить, як усі трудящі — в день платні, — осміхнувшись відповів директор. — Чи забув? Двадцять сьомого зберемося. А тепер відійди лишень, мені треба поговорити з Муталем. Свиснеш, як щось помітиш.

Адил-баттал узяв Муталя під руку, повів у глиб парку, де вони всілися на лавочку. Вітер подужчав, кидав у вічі гострий колючий сніг, свистів у алеях пронизливо й моторошно. Гілля на деревах вигойдувало страхітливі звуки. Мене охопило таке почуття, що тут ось-ось станеться вбивство. Одначе я переміг страх, увімкнув магнітофон і підніс їм мікрофон ледь не до вуст. «Ех, якби мій мікрофон було приєднано до головного пульта радіо і ці огидні голоси зараз транслювалися по всій області!..» — з сумом подумав я, зіщулившись від шаленого вітру.

— Ну, що ти хотів повідомити? — поцікавився Адил-підступний, піднімаючи комір плаща.

— Шарифу довелося заховати, — глухо пробурмотів Муталь.

— Зовсім? — поквапливо спитав Аббасов.

— Ні, на жаль. Жива-здорова. Зараз перебуває у шостій квартирі в будинку двадцять два по вулиці Ташбулак.

— Навіщо ці заходи?

— Псуватися почала.

— Хоче розколотися?

— Схоже на те.

— Не дізнався чому?

— Капітан Хашимова її знайшла і, здається, підібрала до неї ключик. Як я чув, ця міліціонерша майстер заглядати в чужі серця. Шарифа зустрілася з нею разів два чи три ї змінилася невпізнанно. Та обіцяла їй пробачити всі гріхи, допомогти знайти роботу, законно одержати хату і влаштувати сина в дитсадок, хе-хе, навіть продовжити навчання у вечірній школі.

— Звідки тобі все це відомо?

— Забрався до неї в барліг і знайшов оцю записочку.

— Багато вона там надряпала?

— Чимало.

— Отже, заклала нас?

— За що я й заховав її на Ташбулаці.

— От що, її треба… прибрати.

Муталь схопився.

— Я теж так вважаю, хазяїне.

Вони деякий час стояли мовчки, спідлоба зиркаючи один на одного, важко дихаючи, як два хижі вовки. Ох, якби їм зараз попалася ця нещасна Шарифа, вони розірвали б її на шматки!

— Сьогодні ж прикінч її, — сказав Адил-кат. — Постарайся зробити чисто, подушкою там або ще якось… труп скинь в Анхор. Але смерть її… О, постривай-но, смерть її повинна попрацювати на нас. Вона мусить написати полковникові листа.

— А чи схоче? — висловив сумнів Муталь.

— Листа напишеш сам, адже почерк знаєш. У двох примірниках. Один покладеш їй у кишеню, другий сьогодні ж уночі пошлеш по пошті у Міністерство внутрішніх справ.

— А що писати?

— Що писати?.. Та будь-що, але так, щоб звучало правдиво. Все звалюй на полковника. От, мовляв, негіднику, ти добився свого — довів-таки мене до могили. Від дитини своєї рідної відмовився, від мене одвернувся, зганьбив на весь світ. Життя мені тепер немиле, і я вирішила піти з нього. Прощайте, люди добрі! Надія лише на вас, помстіться за нещасну ошукану жінку і її мале безневинне дитя… Не вірте, люди, Саліму Атаджанову, він здатен на будь-яку підлість, прощай, жорстокий світе!.. Ну і все таке інше.

— Та я на півдорозі забуду всю цю нісенітницю!

— Забудеш, вигадай щось подібне — і все.

— Гаразд, постараюсь.

І тут щось трапилося з моїм магнітофоном, з нього почувся тоненький тривожний свист. Злодії сприйняли його як сигнал Снллабадрака і вмить опинилися під лавочкою. І вже там, упершись один в одного лобами, як два впертих барани, продовжували розмову.

— Листа вкинь у поштову скриньку одразу, як закінчиш діло.

— Буде виконано.

— Де підготуєш листи?

— Вдома.

— Отже, у Шарифи будеш близько одинадцятої, так?

— Виходить, що так.

— Поведи її до Анхору.

— Гаразд.

— Будь обережний, щоб не зрозуміла, що в тебе на мислі. Скажеш, що підете на гулянку.

— Гаразд.

— Гляди, щоб усе було шито-крито.

— Сам знаю.

— Скривджений не будеш. За мною не пропаде.

Поки вони говорили, я обережно присів навпочіпки і запустив руку-невидимку в Муталеву кишеню. Там лежала велика низка ключів. Діяв я інстинктивно, неусвідомлено, була тільки впевненість у тому, що роблю правильно. Витяг ключі, поклав собі до кишені й подався до виходу з парку. Один з цих ключів повинен же підійти до замка на дверях тої квартири, де ці бандити ховають нещасну жінку!