Худайберди Тухтабаєв - Кінець Жовтого дива

Он воно як, виявляється, все одне до одного. Дарма, за все поквитаємося. Але ж не з цією нещасною рахунки зводити.

— Гаразд, забудемо про той випадок. Їй-богу, я вже й забув…

— Ну, а я не можу забути. І не заспокоюсь, доки не розповім усе до кінця… Набридло! Хочу жити, як усі, спати спокійно. Їсти-пити спокійно… Я вам ще не набридла?

— Ні, що ви, говоріть!

— Спасибі. — Шарифа якийсь час мовчала, поринувши у свої думки. — От я їм служила вірою-правдою, а вони прирекли мене на смерть. Облила брудом міліцію, оббрехала, а вона врятувала мене од неминучої загибелі… Тож кому мені дякувати: вам, Хашнмджане, чи Атаджанову, чи ще комусь?

— Міліції дякуйте, — сказав я.

Коли прийшли у відділення, Шарифа рішуче зажадала побачити сина. Я сказав, що не можна турбувати людей опівночі, та ще в дитячому садку. Жінка почала плакати. Довелося дзвонити капітанові Хашимовій додому, питатися поради. Та, не вагаючись, наказала: «Пошліть чергову машину за малим». Що ж, служба є служба… Бачили б ви, як вона кинулася до сина, вхопила його на руки, притисла до грудей, примовляючи: «Сину мій, рідненький, сонечко моє!»—і заплакала ридма. У мене побігли по тілу мурахи. А Шарифа-опа все бурмотіла, незважаючи на те, що хлопчисько пищав, притискала до себе, обціловувала. «Живий, мій маленький! Живий, мій мученик! Нікому, нікому тепер не віддам тебе!» — Тут уже пригадалася мені моя дорога мамочка, і я теж ледве не заплакав.

Так ми і просиділи до ранку втрьох: я, Шарифа і маленький Ядгарбек у кабінеті Салімджана-ака.

— Отже, він сказав, що в стозі додалося сіна?

— Так точно.

— А де цей стіг, не казав?

— На жаль, не казав.

— Саллабадрака ти раніше знав?

— Відки мені його знати?

— Але ж він живе тут поряд. Ох і добре було б викрити його, синку!

— Подбаю, товаришу полковник.

Снігова заметіль, — вона шаленіла цілу ніч, — на ранок стихла. Все навкруги біле-білісіньке, сяє-виблискує проти холодного сонця, що повільно піднімається. Так і хочеться вибігти надвір, кидатися сніжками, бігати, сміятися. Але ж я вже виріс, і розважатись у такий спосіб мені не личить, хоч на душі так світло, сонячно. Успіхи мої дивують і радують усіх. Полковник Алі Усманов, чий сейф я майже вщерть заповнив фотографіями та магнітофонними записами, уже кілька разів хвалив мене. Сказав, що покладає на мене великі надії і впевнений, що я відзначуся ще більше.

Саллабадрака, як повідомив Салімджан-ака, раніше було звинувачено в спекуляції вугіллям, відповідно покарано, а зараз він влаштувався арбакешем у дитсадку. У вільний час роз'їжджає вулицями, торгує саллабадраком [21] Саллабадрак — смажена кукурудза в пластівцях. , за що й одержав таке гучне прізвисько.

— Ніби нічим поганим не займається, — розмірковував Салімджан-ака. — Одначе його візити у підземелля і натяки Аббасова на якесь сіно — це недаром, напевно, тут щось є, правда ж, Хашимджане?

— Правда, товаришу полковник. Я негайно ж вирушу з'ясувати це.

Далеко йти мені не довелося: двір Саллабадрака-кукурудзника буквально тулився до нашого. Я, звичайно, надів шапочку, розтав у повітрі і ввійшов у дім. Саллабадрак снідав. Перед ним стояв цілий тазок яєць; жінка, сидячи навпроти, чистила їх і по одному подавала йому. Саллабадрак кидав яйце в рота й ковтав його цілим. Коли таким чином Саллабадрак спорожнив таз, жінка принесла на таці чималеньку гірку самси. Коли кукурудзник знищив самсу, жінка принесла в тазку, в якому раніше були яйця, підігріту машову кашу. «Ця людина — справжній див! — здивувався я. — Той самий чорний див, про якого частенько розповідала моя улюблена бабуся. Хіба нормальна людина з'їла б стільки?!»

Саллабадрак випростався на весь свій велетенський зріст, тричі гикнув, підняв відро, повне води, вижлуктив його і пішов споряджати гарбу.

Кінь Саллабадрака дуже скидався на свого хазяїна: широкі міцні груди, велетенський зріст і товсті ноги, як в африканських слонів. Гарба — теж була не менша, змогла б, напевно, вмістити все, що можна скласти на велику сучасну вантажну машину. Та й поставлена вона була на справжні автомобільні колеса.

— Но-о! Рушай, мій лошачок! — гаркнув кукурудзник, стьобнувши коня камчею.

«Лошачок» рушив, і гарба м'яко, мов новенька «Волга», викотилася на вулицю. Я, звичайно, сів на неї поверх вантажу. А везли ми три великі кошики смаженої кукурудзи, пів-мішка повітряних кульок, ящик глиняних свисточків у вигляді півників і солов'їв. Та ви, мабуть, самі не раз купували такі: наллєш у них води, дунеш — і вони виспівують дзвінким голосочком. Ще ми везли півлантуха саморобних ганчір'яних ляльок, мішок яскраво розфарбованих іграшкових дойр і всякий інший дріб'язок — одне слово, все те, чим грається малеча, коли мама побіжить до магазину чи на базар, покинувши дітей стерегти дім.