Худайберди Тухтабаєв - Кінець Жовтого дива

Місце бою — підземелля баби-яги. Хто його знає, цілком можливі й жертви, і нею може стати Хашимджан. І піде він її життя з кулею в серці, не встигнувши сказати останнє «пройти!» своїй улюбленій бабусі… Я насилу стримую розбуркану уяву і, проклинаючи своє ще зовсім дитяче обличчя, намагаюся надати йому виразу, що пасує людині суворої мужності…

Ми зібралися на останню оперативну нараду. Ось вони — всі учасники операції «По слідах Жовтого Дива»: я, тобто сержант Хашимджан, тобто Кузиєв, мій безпосередній начальник, тобто Салімджан-ака Атаджанов, полковник Алі Усманов і енергійний начальник карного розшуку товариш Халіков. Усі ми стурбовані тим, як без зайвих інцидентів ізолювати злочинців; тому повинні розробити ретельний план операції і не пізніше одинадцятої години передати його в міськвідділ міліції на затвердження. А час, як відомо, не жде, треба поспішати. І раптом — треба ж тобі такого! — звідкись ізнадвору долинає крик:

— Ха-а-ши-и-име! Хо-о, Ха-аши-и-име!

Я схопився з місця: та це ж бабусин голос! Серце моє застугоніло — раптом сталося щось?

— Ха-а-ши-и-име!

Так і є, бабусин голос. Я його впізнаю серед тисячі інших. Так кричати може тільки вона. Бувало, як я кудись подамся або заграюся допізна, вона вилазила на дах, прикладала руки до рота рупором і кликала мене отако: водночас ласкаво і з обіцянкою прочухана.

Але зараз?! Я за сотні кілометрів від рідного кишлаку, і, хоча б вона злізла й на дах колгоспного правління, я все одно нічогісінько не почув би. А хай тобі, це, видно, вчулося. Бу-нає ж так, коли людина дуже скучить, їй увижаються і вчуваються усі ті, за ким вона сумує…

— Ха-а-ши-и-име! — долинуло ще раз, голосніше й вимогливіше.

— Бабуня моя! — схопився я з місця і вибіг з кабінету.

Так і є, бабуся злізла на лавочку біля входу й на все горло вигукує моє ім'я. Довга сукня підперезана білою хусткою, на голові хустка темна, в руці сучкуватий костур, який вона бере з собою завжди у далеку дорогу. Молоденький міліціонер намагався зсадити бабусю з її постаменту: «Бабусю, не можна тут отак горланити, адже ви перебуваєте біля храму охорони громадського порядку!» На що вона відповідала: «Відійди, не заважай! У нас усі місця громадські! Де хочу, там і кричу!» Потім знову завела:

— Ха-аши-и-име!

— Бабусю!

— Хашиме! Лоша точко моє!

І пішло, і пішло, самі розумієте: обійми, поцілунки, хлипання, поляскування по плечу, знову обійми, знову поцілунки…

— Живий, моє лошаточко?

— Живий, бабуню!

— Давай-но обнімемося ще разочок, світло очей моїх. Ти чого це листів не пишеш додому?

— Служба, бабусю, часу геть не вистачає.

— Ох, щоб вона згинула, служба твоя! Знемоглася я вся, хвилюючись про тебе! Іди ж тепер поздоровкайся з татом.

На радощах я й не помітив батька. Стоїть осторонь — у пальті з бобровим коміром, на ногах кирзові чоботи, на голові шапка-вушанка. Пальто таке довжелезне, що поли волочаться по землі, як у деяких міських молодиць. Але не думаю, що таке пальто він придбав, ганяючись за модою: купив перше, що трапилося на очі, от і все. З татового плеча звисав важкий набитий під зав'язку хурджин. Він навіть не здогадався опустити його на землю, дивився на мене, дивився… Ув очах сльоза.

— Тату!

Він неквапливо опустив хурджин на землю, стримано обняв мене, наче соромлячись. «Таточку», — пробурмотів я, горнучись до нього. Нелегко йому, бідоласі, живеться: мама з бабусею зітхнути не дають, щоденно в полі та в полі, а випаде вільна часина — й тоді не відпочиває, все щось майструє, аби рукам робота.

— Диви, як ти виріс, га? Справжній джигіт! — сказав батько, втираючи долонею очі.

— Мама як там, жива-здорова?

— А що їй зробиться? Жива!

— А Доно, Айшахон?

— Бігають усе…

— А Закір? Як його справи?

— Непогано, працює. Його нагородили медаллю. Зараз він її на пальті носить.

— Ну й Закір!

Обмін інформацією перебила бабуся.

— Кузи, годі чмокатися, бери хурджин та ходімо, — наказала вона.

— Товаришу Кузиєв!

Я озирнувся. Біля під'їзду стояв Алі Усманов. Я пішов до нього.

— Хашиме! — суворим наказом зупинила мене бабуся. — Іди-но сюди.

— Товаришу Кузиєв! — дещо роздратовано покликав мене Алі Усманов ще раз. Я мимовільно виструнчився, знову ступив крок до нього. Та ба!

— Ану вернись назад! — ще суворішим, ніж полковник, голосом наказала бабуся й грізно стукнула своїм сучкуватим костуром об асфальт.

Отак хвилин п'ять метався, як той дурень, не знаючи, куди йти: послухати одного — друге розсердиться, догодиш другому — перше образиться. Добре, хоч полковник пішов і за хвилину біля виходу з'явився Салімджан-ака.