Худайберди Тухтабаєв - Кінець Жовтого дива

— Е-е, гості до нас завітали, та ще які дорогі гості!

Він перший поздоровкався з татом, який опинився на його шляху, хотів був підійти до бабусі, та, певно, вчасно згадав, що я розповідав одного разу про неї як про чаклунку, й позадкував. А бабуся — де там! — і не збиралася з ним обніматися-ручкатись, про здоров'я питатись. Вона прицілилася вказівним пальцем витягнутої руки в груди полковникові і, не гаючись, пішла в атаку.

— Видається мені, що це і є твій названий таточко?!

Салімджан-ака знітився.

— Здрастуйте, шановна! — пробурмотів він зніяковіло. — Ласкаво просимо… Але зачекайте лишень, ми радилися тут з Хашимджаном, і треба б…

— Знаємо ми ці наради! — вибухнула бабуся. — Хашим більше у вас не працює. Повезу його в кишлак. Він і вдома може бути чудовим перукарем.

— Але ж послухайте, бабусю…

— Хашиме, здай-но цього їхнього картуза! — І щоб дужче підкреслити знак оклику, бабуся знову стукнула костуром об землю.

Ну от і все. Тепер хай спробує хтось заперечити моїй бабуні — хоч полковник, хоч генерал, — буде стукати костуром об землю і наполягати на своєму.

— Ти мені скажи, начальнику, — тим часом вела далі свій наступ бабуся. — Скільки вже Хашим у вас працює, а ви йому навіть поганенького ліворвера не видали; чому, га? Тільки й знаєте, що примушуєте його ваші бороди голити та чуприни стригти!

— Та про що ви говорите, шановна?..

— Не я кажу, а весь кишлак гуде. Куди не підеш, тільки й чуєш: «Онук Бибирабії у місті не знайшов собі роботи кращої, ніж піти перукарем до міліції!» Соромно, соромно знущатися з хлопчика.

— Але ж це неправда! — вигукнув полковник.

— Ви мені голову не морочте! — закричала бабуся, наче вона говорила з татом. — Якщо неправда, то чому не довірили йому один, хоч поганенький ліворвер? Бідненький мій онучок приїхав додому як у воду опущений, ні ліворвера, ні сюрчка, ані кобури! Не можу зайти до хати, де зійшлося бодай дві жінки! «Ой сусідонько, таж Хашим, либонь, знову одурив вас, він, видать, ніде не працює, ледачкує в місті, а вам каже, що служить у міліції. Хіба й досі не було б у нього ліворвера?» Геть замучили, безсоромні…

Я, здається, вам уже казав, як уміє сміятися Салімджан-ака. От і зараз від його реготу задзеленчали всі шибки у райвідділенні. І доки він сміявся, бабуся дивилася на нього, одвісивши щелепу. «Все. Тепер мені амба. Оперативна нарада відбудеться без мене», — подумав я невесело. Ех, бабусю, бабусю! Змалку одно мені вуха скубла, боялася, що не буде з мене пуття (бачте, який каплоухий став я через це!), а зараз, треба ж тобі такого, щоб саме зараз, коли я, здається, став людиною, заявилася сюди зі своїм костуром і хоче все зіпсувати!

Салімджан-ака, звичайно, одразу втямив що до чого, попросив нас зачекати, побіг у відділення, а за хвилину вискочив знову. Видно, відклав нараду.

— А зараз, дорогі гості, їдьмо до мене додому, — сказав він рішуче. — Чого ж гомоніти посеред вулиці! Зараз підійде машина. Давайте сюди хурджин, Кузибаю, так, здається, звати?

— Так, — сказав тато, але хурджина не віддав.

За хвилину до нас підскочила чорна блискуча «Волга», ми сіли в неї і рушили. На душі в мене було мулько, і я не дуже прислухався до розмови. А вона, тим часом, була цікава.

— Скажу я вам, Кузибай-ака, хорошого сина ви зростили, — обережненько почав розмову Салімджан-ака.

— Кхм, та вже й не знаю… — кахикнув тато в кулак, скоса поглянувши на бабусю, наче питався поради, — погоджуватися чи не погоджуватися.

— Хай йому трясця, цьому хорошому, — вмить підхопила бабуся, не помічаючи, а мо' не бажаючи помічати татового погляду. — Знаю я його, шельму! Але ви не всьому вірте, що він каже: половину ж він напевно збреше…

— Ні, зараз вашому Хашимджанові заздрять усі! — гнув полковник своєї. — Він, звичайно, і побешкетувати, і пожартувати може, але справу свою знає хіба ж так…

І ще, й ще, зроду ніхто мене отак жодного разу не хвалив! Мені стало до того приємно, що я ледве не заснув солодким сном у бабусі на плечі. І всіх успіхів, як виявилося, я досяг тому, що бездоганно виконую всі настанови і мудрі поради моєї дорогої бабусі. У Хашимджана, за словами полковника зараз такий авторитет, що без нього не наважилися закінчити державної ваги нараду.

— О, казала ж я тобі! — раптом обернулася бабуся до батька. — Казала тобі, що не треба слухати базікання тієї сопливої Хаджар!

— Але ж ви самі завели цей тарарам, — несміливо вставив тато.

— А що ж робити? Закортіло мені побачити мого недотепу, — сказала бабуся тремтячим голосом, обернулася й цмокнула мене в лоба.