Василь Сичевський - Чорний лабіринт. Книга друга

Тому, коли зустрів у водолазній команді Генрі Прічарда, попервах сприйняв як чергову пастку генерала. От, мовляв, зустрінуться знайомі, що разом гибіли в Дахау, разом тікали з лісосіки в Ебензе. Кому ж, як не товаришеві по нещастю, відкрити душу? Та придивившись до Прічарда, Федір засумнівався. Виявилось, що Генрі служить в команді Маккольма вже давно. Після того, як вони розійшлися в горах, Генрі з'явився до американського військового коменданта у Мюнхені і його було приписано до цієї команди. Ні, тут збіг обставин, і тільки. Правда, могло бути і так: довідавшись, що Прічард служить у команді Маккольма, генерал наказав його завербувати, а вже потім привіз сюди Федора. Та, мабуть, завербовані агенти поводять себе не так, як цей вайлуватий сплюх Генрі. Вони, певне, пробують якось розговорити свою жертву, вивідати у неї потрібні їм відомості. Генрі ж нічого подібного не чинив. Навпаки, весь час розповідав йому про свою Моллі, про заручини з нею і про те, як вони сядуть у свій власний «плімут-фюрі» і махнуть на узбережжя Тихого океану у весільну подорож. Тепер уже батьки Моллі не будуть проти, адже з Європи він повернеться з грошима. Водолазам платять пристойно, принаймні зараз він одержує набагато більше, ніж коли літав на бомбардувальнику. Та серце Крайніченкове все ж здригнулося від підозри, коли Генрі на другий день після їхньої зустрічі, повернувшись з Бад-Аусзе, розповів, що випадково здибався в ресторані ще з одним гефтлінгом з Дахау — Зеппом Плісейсом. Той розказував, що втік у серпні сорок четвертого з Дахау. Есесівці кинулись було за ним, але з допомогою місцевих макі Зеппові пощастило зникнути в горах.

Крайніченко слухав, а самого не полишала думка: «Що це? Доля вирішила всміхнутися до мене? А що коли знову підступи Керка?» Тим часом Генрі розлігся на койці і, задерши на бильце ноги у кованих бутсах, напівсонним голосом розповідав, що в ресторані з Плісейсом був ще один… Молодий такий, на прізвище Гайсвінклер. Посиділи, добряче випили… Все згадували Дахау. Генрі сказав Зеппу, що він, Крайніченко, тут, і той просив передати вітання. А другий згадав, що бачив Федора вже після капітуляції. У Мюнхені. «Ну, ти вибач, — сказав Генрі, — я посплю трохи, а то, знаєш, життя коротке, треба хоч виспатись…» Він повернувся до стіни і за хвилину вже хропів.

А оце позавчора, коли вони по від'їзді генерала повернулись із озера на віллу, Генрі підійшов, сунув йому до кишені якийсь зшиток і так, щоб ніхто не почув, сказав: «Почитай… Цікаво…» У своїй кімнаті (а його тут тримали в окремій, що межувала з помешканням капітана Маккольма) Федір розгорнув зошита. Після перших прочитаних сторінок зрозумів, що тримає в руках нотатник нільського інженера Келлера, який до останніх днів фашистського рейху працював в лабораторії капітан-лейтенанта Струк-Мессермана над новою чудо-зброєю.

Тієї ночі Федір не міг заснути. Читав і перечитував нотатник, де поруч з формулами, суто інженерними записами траплялися сторінки, які вражали уяву. За ними бачився їх автор — фанатично віруючий у фашизм, фюрера і перемогу нордичної раси, що покликана панувати над цілим світом.

«… Перший день на озері Топліц. Сторожові пости і кілька поясів огорожі з колючого дроту. Одна-єдина перекрита вартою дорога, що зв'язує нас із навколишнім світом. Високі, стрімкі гори. Все це дає надію, що тут нас уже не дістануть ні «амі», ні «томі». Тут нарешті буде змога зосередитись і довершити роботу, що стала сенсом усього життя.

… Влаштовуємось у конфіскованих готелях на березі озера Грундл. Нам, артилеристам, дісталася вілла Рота. На Топліц для лабораторій не вистачає приміщень, тому окремі служби розгортаємо по хатах у висілку Гессл. Тут пахне мишами — селяни давно залишили свої житла. Навколо озера на десятки кілометрів жодної живої душі.

… Сьогодні у мене свято: Скорцені вручив мені Залізного хреста з дубовим листям і особистою подякою фюрера. Це за розробку торпед «пташиної» серії — «Жайворонок», «Коршун», «Фазан». Цікаво, що матиму за «Акулу», «Саламандру», «Щуку»? Серед цих «рибок» є одна золота. Вона здатна літати в повітрі. Тиждень тому з глибини п'ятнадцяти метрів ми обстрілювали нею мертві гори. На випробуванні були присутні віце-адмірал Хейє, князь Боргезе і оберштурмбанфюрер Скорцені. Вони були у захваті. Хейє сказав: «Цю справу треба форсувати, ракети в найближчий час треба запускати у серійне виробництво». Князь увесь час повторював: «Прима белла! Прима белла…» А бравий Отто прямо сказав, що ближчим часом цими «золотими рибками» ми будемо обстрілювати Нью-Йорк. Ми доведемо їм, що не збираємось складати зброю!