Василь Сичевський: Чорний лабіринт. Книга друга

Окуляри знову вчепилися в перенісся Хемфрі.

— Ми з тобою солдати, Джіммі, тільки солдати. Наша служба поза політикою… Рузвельт, Трумен — нам своє робить.

— Чекаю розпоряджень, сер.

— Отже… — Хемфрі блимнув з-під окулярів. Йому ніяк не вдавалося знайти вірний тон у розмові з цим мостодонтом. — Отже — Гелен! Біля нього заходиться «Сі Ай Сі». Військова адміністрація все перебирає до рук — і на здоров'я, хай тягнуть на себе ковдру. До часу можна це їм дозволити. Однак нам уже сьогодні слід знати, чим насправді оперує Гелен. Ми не можемо примиритися з тим, щоб військові купували кота в мішку, і тому я посилаю експертом тебе. Ти повинен оцінити вартість товару, з яким Гелен виходить на торг. Май на увазі, коли з'ясується, що в нього в руках справжня агентурна мережа, ми зробимо все, щоб вона працювала на нас. Сьогодні нам бракує даних про Радянську Росію, завтра вони будуть нам потрібні ще більше.

— Ті архіви, які ми шукаємо…

— Довго шукаєте! — обірвав Хемфрі. — Вже рік я кліпаю очима перёд Даллесами. Повір, це не те що ти кліпаєш переді мною. Кругом, де тільки можу, я відгукуюсь про тебе, як про гросмейстера, а ти…

— Гросмейстери теж виграють не всі партії…

— Якби картотека агентури, яку ви шукаєте, лежала на цьому столі, ми говорили б з Геленом не так… Чому до цього часу ти не спромігся витягти з того майора, де заховано архів?!

— Він справді не знає…

— То чого ти з ним панькаєшся?! Чи тебе треба вчити, що в таких випадках роблять?

Керк ледве вгамував роздратування проти цього пихатого «гончака». Те, що професор Глевіц перетворив Крайніченка на «зомбі-агента», генерал тримав за козирну карту, яку до часу не вважав за потрібне розкривати навіть перед своїм шефом.

— Ми так звикли мати справу з покидьками, що, коли трапляється міцна людина, нам не вистачає терпіння.

— На психологічні експерименти у нас немає часу.

— Ми вербуємо всіх підряд, а ця так звана агентура біжить в НКВС, як тільки ешелон минає кордон… Майор Крайніченко вартий того, щоб витратити на нього ще якийсь час. Ми відрізали йому шлях додому. Тепер лишилося добути архіви ніби завдяки його допомозі, і він довіку наш. Тим, що пропонує нам Гелен, ми не обійдемось. Нам час подбати про власну агентуру, нами виховану, професійно підготовлену… Зараз у твоїй приймальні чекають двоє. Один, пан Кислицький, тобі добре відомий. Він виступає репрезентантом емісара українських націоналістів, так званого закордонного представництва Української головної визвольної ради.

— А це що за рада? І навіщо вона нам? Адже ти знаєш, Аллен проти зв'язків з колабораціоністами, в тому числі й українськими. Вони скомпрометували себе співпрацею з нацистами. Сьогодні користі від них мало…

— Сьогодні, так… Але, думаючи про майбутнє, до них треба придивитись пильніше. Зважаючи на вплив, який вони мають в таборах Ді Пі, вони можуть знадобитися вже ближчим часом. Серед них трапляються вправні політикани. Переконуючи мене влаштувати зустріч з тобою, пан Кислицький сказав, що в самому націоналістичному середовищі виникла опозиція, група функціонерів, очолювана якимось Миколою Лебедем, виступила проти їхнього «вождя» Бандери, як украй скомпрометованої фігури. Правда, сам Лебедь теж в минулому агент абверу…

— Мені вже доводилось чути про цього Лебедя. Навіть бачився з його представником у Цюріху.

— Група Лебедя досить активна. Вони вже двічі зустрічалися з Ейзенхауером.

— Чого вони прагнуть?

— Думаю — грошей… Мюнхен став Меккою української націоналістичної еміграції. Вони голодні, як вовки, і готові до будь-якої роботи, аби урвати… В обробці цих контингентів наші англійські колеги вже мають неабиякі успіхи. Ось що пише один з підручних Бандери, — генерал вийняв з теки два невеличких папірці, одяг окуляри: — «ЗЧ ОУН підтримує співпрацю з відомими вам англійськими чинниками, отримує допомогу в навчанні, матеріально-технічному спорядженні й у формі такої помочі, яку може давати тільки сильна держава… В обмін за це ЗЧ ОУН повинна давати розвідницькі матеріали…»

— Лондон не гребує ніякими покидьками, — зло кинув Хемфрі.

— А це вже грипс самого Степана Бандери, яким озброїв мене пан Кислицький. «Американці вважають мене і членів проводу ЗЧ за антидемократів і надто безкомпромісних у політиці, за фашистів, натомість опозицію, її членів вважають за демократів і політично гнучких. Організація з своєю репутацією повинна заховатись у тінь, принишкнути».