Юрій Щербак - Час Великої Гри. Фантоми 2079 року. Книга друга

© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

Ця книжка побачила світ завдяки фінансовій підтримці мецената Леоніда ЛІЩИНИ (Торонто, Канада), який присвячує свій дар світлій пам'яті батьків — Віри й Андрія Ліщин.

Перед смертю йому наснився останній сон: прийшла до нього мама — і він тихо й печально розплакався уві сні — і сказала, що сьогодні він одружується. Він розгубився, бо не знав нареченої — ні імені, ні як вона виглядає, ні хто вона, — і почав благати матір познайомити його з майбутньою дружиною. Пройшла по вулиці літня жінка у шовковому плащі малинового кольору, схожа на кардинала: мати підказала йому, що це майбутня теща. І одразу поряд з ним виникла наречена — тендітна молоденька дівчина, диво яка симпатична, з неприродно великими темними очима, що, здавалося, як на картині Пікассо, виходили поза межі обрису обличчя, чорноволоса, підстрижена «під горщик», у розстебнутому осінньому пальтечку з хутряним норковим коміром, під пальтечком — чорна коротка вечірня сукня. Дівчина йому страшенно сподобалась, хоч і була вдвічі менша за нього на зріст, але то нічого, подумав він: працює всесвітній закон усереднення — їхні діти будуть середнього зросту. Він був сповнений щастям, як осінній ярмарок — яблуками. «Як тебе, маленька, звати?» — спитав, і наречена довірливо пригорнулася до нього. «Флора», — сказала вона. «Флора?» — здивувався він, подумавши, що йому щастить на рідкісні дівочі імена — всі ці Стелли, Лінди, Хельги, Еллінори. Все штучне, претензійне. А він любив імена прості: Марія, Катерина. Але Флора йому сподобалась — як ім'я, так і її весела весняна усмішка. Стерпиться — злюбиться, подумав він, повільно вмираючи. Якщо вона Флора, тоді хто я — фауна чи Фавн? Флора притулилася до нього, йому стало щасно і тепло, він подумав, що нарешті народить з нею багато дітей, — і згинув у сніговій заметілі.

5 січня 2079 року, у четвер опівдні, коли зимова темрява здавалася непроникною, двоє братчиків Спасо-Дніпровського козацького братства вийшли з воріт колишньої військової казарми елітної гетьманської бригади «Батурин», розташованої на дніпровській кручі, що притулилася до лівого боку гори Борщихи. Один з братчиків, на ім'я Святополк, був худий і високий, брутально-дотепний, з безсоромними блакитними очима, які не відали жалості, у драному білому маскувальному халаті снайпера, знайденому на армійському складі. Його попутник, наче за навмисним контрастом, був дебелий і низький на зріст, мав мирне ймення Микита і відрізнявся з-поміж братчиків невибагливістю та слухняністю. Ось і тепер сотенний Чміль, бачачи спротив Святополка, якому наказав привезти дрова і сіно на святвечір, попросив Микиту допомогти Святополку, на що Микита покірливо погодився. Накинувши на себе ватяний бушлат і мотоциклетний шолом, він мовчки слід у слід ступав по глибокому снігу, не звертаючи уваги на прокляття Святополка. Він пер за собою широкі ґринджоли, які важко розсували сніг.

— Твою мать, — вигукував Святополк, — сороковий день сидіти не жерши, так і здохнути можна.

— Тридцять дев'ятий, — поправив Микита.

— Яка різниця? — огризнувся Святополк. — Ти товстий, тобі все пофую. А в мені вже нічого не залишилося, реально. Я вже забув, коли срав востаннє. А цей падлюка Чміль ужирається за нас. І п'є нашу горілку. І це називається піст.