Ено Рауд: Муфтик, Півчеревичок і Мохобородько. Книга друга

Маленький червоний фургончик зупинився на роздоріжжі.

— Куди звернемо? — запитав Муфтик, який сидів за кермом. Півчеревичок і Мохобородько, виткнувшись із вікна, огледілися.

— Здається, перед нами дві дороги, — сказав Півчеревичок.

— І це ускладнює вибір, — додав Мохобородько. — Якби одна, то легше було б вибирати.

Друзі й справді опинилися у дуже скрутному становищі.

— Треба все зважити: спершу з одного боку, а тоді другого, — вирішив Муфтик і заглушив мотор.

Дорога, що зміїлася праворуч, губилася у буйному лісі, а ліворуч мріло село. Неподалік од хат височіла гора, шпиль якої увінчували мальовничі руїни палацу.

— У лісі, звісно, приємніше, — сказав Мохобородько замислено. — Моя борода, до речі, свербить, бо чує середину літа. А це означає, що лісові галяви вже, мабуть, зарясніли суницями.

— Я нічого не маю проти суниць, — зауважив Муфтик. — Але, з іншого боку, й руїни палацу напрочуд гарні. І я певен: вони не тільки гарні, а являють собою якусь історичну пам’ятку, і ми могли б ознайомитися з нею на дозвіллі.

Півчеревичок засовався на сидінні.

— Щиро кажучи, в мене кепсько розвинуте почуття краси, — признався він. — А історія теж не дуже вабить, але ці руїни чимось вражають.

— Чим саме? — поцікавився Мохобородько.

Півчеревичок стенув плечима, тоді поглянув у бік лісу і додав:

— Мушу сказати, що й ліс оцей вражає мене точнісінько так.

Він одчинив дверцята авто і вийшов. Друзі його попрямували слідом.

— А це добре чи погано, що вони вражають? — спитав Муфтик.

Півчеревичок не міг до пуття пояснити.

— Хтозна, — сказав він. — Це водночас і тішить, і засмучує мене. Важко збагнути, чим вони вражають, але вражають досить сильно.

Півчеревичок неуважливо роздивлявся довкола, і раптом його погляд зупинився на лужку край дороги.

— Дивіться! — прошепотів він, простерши руку.

Муфтик і Мохобородько поглянули туди, куди показував Півчеревичок.

— Адже це… Адже це…

Від хвилювання Муфтик не міг мовити більше й слова. Ноги йому підкосилися, і він сів край рівчака.

— Адже це — пацюки, — сказав Мохобородько.

Це справді були пацюки. У напрямку до руїн палацу, шемраючи між стебельцями трави, сунуло, мабуть, з тисячу пацюків. Гризуни просувалися тісною зграєю, і майже кожен тримав щось у зубах — шматочок хліба чи сиру, клаптик матерії або шкіри, кусник м’яса тощо. А кілька пацюків, лежачи на спині, тримали в лапах курячі яйця, а інші тягли їх за хвости.

— Повертаються з наскоку, — прошепотів Півчеревичок. — Бачите, скільки добра награбували.

На щастя, пацюки майже не звернули уваги на крихітних чоловічків. Тільки деякі з них глипнули на фургончик гостро і ненависно.

— У них розумні очі, — відзначив Мохобородько.

Нарешті й Муфтик спромігся аж на ціле речення — од початку до кінця:

— Немає нічого жахливішого, ніж злий розум.

Тим часом зграя пацюків дісталася до житнього лану й поступово зникла в ньому.

— Куди вони сунуть? — уголос подумав Мохобородько. — Куди вони тягнуть свою здобич?

— Звісно куди — в руїни палацу! — несподівано й радісно вигукнув Півчеревичок, і його лице просяяло. — Адже це — пацюки мого дитинства, розумієте?

Мохобородько і Муфтик нічого не могли збагнути й запитально втупилися у Півчеревичка.

— Тепер мені все зрозуміло, — запально вів далі Півчеревичок. — Ох, любі друзі, ми прибули на землю мого дитинства! Як часто я подумки бродив ось цими стежками і нарешті завітав у рідні краї! Адже я тут народився і виріс, грався і мужнів. Просто дивовижно, чому я одразу не впізнав своїх рідних місць.

— Але чимось все-таки вони тебе вражали, — нагадав Мохобородько.

— Так-так, — кивнув щасливий Півчеревичок. — Я щось відчував незвичайне. Ох, дитинство, золоте моє дитинство! Як непомітно ти проминуло! Ох, дитинство, таке близьке й таке, на жаль, далеке…

Муфтик і Мохобородько зворушено мовчали — вони ще ніколи не чули від Півчеревичка такої розчуленої мови.

Пацюки вже зникли в житі, і на лужку запанував спокій.

— Ось так, — сказав Півчеревичок. — То що ж робитимемо далі?

— Напевно, ти хотів би трохи поблукати місцями свого дитинства, — висловив здогад Мохобородько. — Коли вже сюди потрапив.

— А пацюки? — забідкався Муфтик. — Мушу вам зізнатися, що через них я геть утратив душевний спокій.

Мохобородько пильно подивився на Муфтика.