Ено Рауд: Муфтик, Півчеревичок і Мохобородько. Книга друга

— Я розумію тебе, — мовив він перегодя. — Справді, пацюки не є окрасою природи. Та, на щастя, існує чимало засобів, які допомагають повернути душевний спокій. Найкраще впливає на мене, приміром, заспокійливий чай. Для цього треба взяти одну частку кмину, дві частки бобівника трилистого, три — валеріанового кореня. Оце і все, що потрібно для заспокоєння.

— І ці рослини ростуть у твоїй бороді? — нерішуче запитав Муфтик.

— Зовсім ні, — всміхнувся Мохобородько. — Але навіщо ж тоді ліс?

— Правильно! — вигукнув Півчеревичок. — Мерщій їдьмо до лісу. О небо, як давно не блукав я лісом свого дитинства!

Вони сіли в авто.

— А пацюки?! — ще раз зітхнув Муфтик.

— Не бійся, — заспокоїв друга Півчеревичок. — Після наскоку гризуни довгенько не вийдуть із руїн. Так було за мого дитинства, і я певен, що так само й тепер.

Муфтик завів мотор.

Чоловічки поставили машину на узліссі, а самі пішли розшукувати рослини для заспокійливого чаю. Мохобородько пильно роззирнувся довкола.

— Мішаний ліс, — вдоволено промовив він. — Сподіваюся, ми тут знайдемо все необхідне.

І він поклав за пазуху дві парасольки кмину.

— Вже саме лісове повітря впливає на мене заспокійливо, — додав Муфтик, глибоко дихаючи. — А коли ще згодом випити заспокійливого чаю, то неодмінно настане душевна рівновага.

Півчеревичок, поринувши в себе, міряв на око кущі й дерева, намагаючись визначити, наскільки вони виросли з пори його дитинства. А втім, це було не так просто, адже і він підріс, хоч і не став велетнем. А от камені й пеньки вже не здавалися йому такими величними, як у дитинстві.

— Тут мені знайомий кожен клаптик землі, —; сумно зронив Півчеревичок. — Знайомий і незнайомий водночас.

— Усе змінюється, — кивнув Мохобородько. — Такий уже закон природи. І зорі на небі не вічні.

Друзі неквапно просувалися у лісову гущавину. Був чудовий літній день. Час од часу вони зупинялися, аби помилуватися метушнею роботящих мурах, подивитися, як білки ганяються одна за одною у верховіттях, чи послухати вистукування дятла. Ненароком вони сполохали великого тетерюка, що сидів у траві, а згодом натрапили на їжака — той миттю згорнувся клубочком і сердито запирхав.

Час од часу Мохобородько пояснював, у яких місцях полюбляє рости та чи інша рослина.

— Кмин марно шукати на вологій землі, — наставляв він. — Ця рослина полюбляє сухий чагарник або узбіччя дороги. А коли ми дістанемося струмка, тоді вже пильнуйте бобівник і валеріану.

Мохобородькові поради дуже прислужилися, а надто тоді, коли друзі опинилися на вогкуватому березі струмка.

— Ого! — раптом вигукнув Муфтик. — Я хоч і не природознавець, але внутрішнє чуття підказує мені, що рослина з рожевими квітками поміж двох купинок, напевне, і є бобівник трилистий.

— Правильно, — кивнув Мохобородько. — Це і є бобівник. Обірви з нього листя.

Тільки-но Муфтик заходився зривати листячко, як втрутився Півчеревичок:

— Я знаю безліч лісових рослин, проте розпізнаю лиш кульбабу та валеріану. Будь ласка, ось валеріана.

І він ступив до буйного валеріанового кущика. Мохобородько вже відкрив рота, щоб похвалити Півчеревичка, як тієї миті…

Так, тієї ж миті пролунав жахливий скрик. Він був та-кий нестямний, що Мохобородько і Муфтик уклякли з переляку. А з Півчеревичком сталося цілком протилежне — його ніби вихором підкинуло в повітря.

На якусь мить запала тиша, по тому Півчеревичок так заверещав, що аж морозом обсипало. Стрімголов він кинувся до Мохобородька і сховався під бородою свого друга.

— Що сталося, серденько? — запитав Мохобородько.

Голос у нього тремтів. А Півчеревичок під бородою здригався так, що не міг і слівця промовити.

Тим часом підійшов Муфтик. Запихаючи до муфти зірвані листки бобівника, він перелякано сповістив:

— У траві щось ворушиться.

Мохобородько стрепенувся.

— Що в траві? Де в траві?

— Отамечки, де Півчеревичок злетів у повітря, — пояснив Муфтик. — Отам у траві щось ворушиться.

— Ага, ворушиться, — повторив Мохобородько і глибокодумно наморщив лоб. — Що ж воно там ворушиться, цікаво знати.

Мохобородько полегшено зітхнув: страх потроху минав, і тільки Півчеревичка, що притулився під його бородою, і досі трясця трясла.

— Та годі-бо, — почав умовляти його Мохобородько. — По-перше, дрижаки принижують власну гідність, а по-друге, від цього моя борода тремтить, мов у старезного дідка.