Василь Сичевський - Чорний лабіринт. Книга друга

— А ти? — спитав у Андрія провідник.

— Я в мальованого бога не вірю…

Струмінь світла раптом ударив Андрієві в лице. Чекав, що Буй-Тур почне розпитувати чи якось інакше виявить своє ставлення до його слів, але той тільки дивився на нього й мовчав. Нарешті промовив, звертаючись до всіх:

— Діставайте спальні мішки й лягайте, а я ще трохи посиджу…

Він змахнув рукавом зі столу, поряд з ліхтариком поклав записника, олівець, сів і схилився над чистим аркушем паперу.

Йому треба було негайно написати листа до Кука, сповістити, що прибув і чекає на зв'язкового, а до голови все чомусь лізли не ті думки. Чомусь згадалася молодість, честолюбиві мрії про славу, багатство, владу. Він ішов до них через усе життя, а вони ніяк не давались до рук. Влада? Вона ніби й була в нього: член центрального проводу, шеф референтури крайового зв'язку, емісар з найвищими повноваженнями. Багатство? Ні, його він не мав ніколи. Якісь гроші останнім часом почали прилипати до рук, але то такий мізер порівняно з тим, що пливе до кишені Лебедя… Лебедь!.. Цьому аби тільки більше вичавити з організаційних низів, бо кожну краплину він уміє обернути собі на золото… Олівець тим часом виводив на папері:

«До 2112. Прибув. Чекаю бігунця. Краще в середу від 10 вечора до 1 ночі. Буй-Тур».

Вирвав аркушик. Ще раз перечитав написане. Згорнув і запхнув до старої гільзи.

Бойовики повкладалися на підлозі рядком і хропли, неначе потомлені коні. Правда, хропли двоє, а радист… «Що воно за чоловік? Ач, у бога не вірує… А може… Та з ним іще матиму час розібратись, а зараз він мені потрібен. Без нього з тим мандатом ні кроку…» Переступивши через Мару і Лиса, підійшов до виходу, виліз із бункера. Прикрив за собою ляду і подався ярком до другого дуба, що височів недалеко на схилі, серед ялиць і буків.

Кінець другої книги.