Василь Сичевський - Чорний лабіринт. Книга друга

Тим часом унизу підставляла свій бік крута гора. Вершок її продерся із ковдри лісу, відкриваючи видовжену полонину. Нижче, між горами, виблискувала річка, а далі в долині спало село. Андрія кинуло в маки. Він не втримався на ногах і покотився росяною травою, так густо порослою маками, що, коли впорався з парашутом і встав на коліна, завмер, зачудований дивною красою навколишнього світу. Далекі хребти на сході чітко прокреслювали нижній край неба. Там уже займався світанок. Була та свята година, коли відпочила за ніч природа умивалася росами, готуючись зустріти новий день. Як довго він ждав цієї миті, як довго й важко йшов до неї.

Парашут надуло вітром, парусом підняло над маками. Стропи напнулись і смикнули Андрія за плечі. Він впав у траву обличчям і гірко, зболено заплакав, як плачуть сильні духом люди без свідків, наодинці самі з собою. Коли біль полишив серце, прийшли думки: що робити далі, як позбутися тієї компанії, з якою стрибав з «кондора». Адже вони не залишать його в спокої, будуть шукати. Без радиста їм скрутно, та й побояться, що наведе на слід, коли випустять з рук. Підвівся, огледівся навкруги. Праворуч полонина здіймалася вгору, ліворуч — спадала до лісу. Звідти долітав шум гірського потоку. Мабуть, він впадає у річку, і коли піти його берегом, то неодмінно потрапиш у те село, яке бачив згори. Зараз воно ховається десь за невисокими пагорбами. Андрій довго дивився в той бік, розмірковуючи, куди занесло Лиса, Мару, Буй-Тура, куди міг залетіти контейнер з рацією.

Вже прокльовувались над горами перші промені сонця. Золотили вершечки найвищих гір, сміливо піднімали завісу неба, і та свіжа блакить, що відкривалась очам, відсвічувала на пухнастих ріках туманів понад ізворами. Може, саме там, у туманах, і заховались із своїми парашутами лихі гості з Мюнхена. Андрій глянув на свій і вирішив не залишати його тут, на полонині. Хтозна, як воно ще може обернутись. Думалось, на землі зустрічатимуть прикордонники, а тут нікого, навіть вівчарів не видно. Але ж хтось та чув гуркіт літака. Хтось бачив парашути… Навіть шеф безпеки говорив про радари, що слухають небо… Все те крутилося в Андрієвій голові, поки збирав парашута, поки йшов до узлісся, маючи намір десь у буреломі заховати його під коріння або закопати, приваливши примітним каменем. На всяк випадок треба запам'ятати місце, може, доведеться кому показувати, де приземлився.

На узліссі зробив позначку на ялиці й почав спускатися до потоку. Туман, гущавина лісу, крутий схил утруднювали ходу, а тому вирішив не тягти того парашута далеко, а прикопати тут, на березі струмка. Робота забрала хвилин п'ятнадцять. Затоптав землю, привалив трухлявим пеньком і рушив на долину. Згори, як летів, село здавалося зовсім поряд, проте знав, що дістатись до нього буде нелегко. Кілометрів п'ятнадцять, як не більше, та ще продираючись крізь ці ведмежі гаври. Аби до полудня встигнути, і то добре. Так розмірковуючи, Андрій спускався все нижче, не полишаючи надовго гомінливого струмка. Там, де зарості були вже зовсім непролазними, доводилось обходити стороною, здиратись на кам'янисті, порослі чагарниками схили і знову прислухатися до голосу потоку. До того ж весь час озирався, пильнуючи, аби не зустрітися, бува, з кимось із тих своїх недавніх попутників. Та доля таки злукавила й тут. Саме перебирався на другий берег струмка, щоб обминути гранітну скелю. Стрибав з каменя на камінь, тримаючись рукою за гілля поваленої бурею деревини, як ззаду пролунало:

— Ти куди?!

Завмер, намагаючись згадати, чий же це голос прорвався крізь перелякане белькотання потоку. Озирнувся. Так і є — Шпинь!

— Завертай голоблі!

— А рація? Мені здалося, що…

— Завертай, я сказав!

Грицько не приховував своїх намірів. Ситуація складалася так, що, не зважаючи на заборону шефа безпеки, міг полоснути чергою, а потім сказати, що Макс пробував тікати. Шпинь, мабуть, біг йому навперейми, бо лице розпашіло, вкрилося червоними плямами.

— Чого стоїш?! Не чув, що я сказав?!

Андрій показав на струмок: не чутно. Шпинь скипів, клацнув затвором автомата.

— Я тобі вуха зараз продму! То там ті дурні Вінклери могли не розгледіти, що ти за птиця, а я тебе давно розкусив, знаю, хто ти єси! Стерво…

Не знати, чим би воно й скінчилося, якби не Буй-Тур, що саме вийшов з-за кущів. «Це для нього розпинається Шпинь», — подумав Андрій, дивлячись, як за провідником поспішає на кривих ногах сотник з рацією на плечах. Уздрівши Андрія і Шпиня, емісар владним жестом запросив їх підійти до нього. Поки вони йшли, Буй-Тур дістав карту і розгорнув її на замшілому пеньку. Щось там уважно роздивлявся, поглядаючи то на одну гору, то на другу, потім поклав на карту компас. Зорієнтувавшись, підвів очі на Шпиня і весь час, поки говорив, дивився тільки на нього.