Василь Сичевський - Чорний лабіринт. Книга друга

— Отже, панове, ми в краю. Годилося б поцілувати цю землю… Годилося б, але… треба швидше забиратися звідси. За годину-другу тут будуть чекісти… Ми прибули сюди з історичною місією і будь-що повинні виконати покладене на нас проводом завдання. Попереджаю, — тут він перевів погляд на Андрія, — за найменший непослух а чи сваволю каратиму на горло. Про все, що хтось вам наказував, до часу забудьте. Обставини вимагають від нас пильності, сили й самопожертви. Зараз головне — вискочити з-під чекістського ока й дістатися до головного штабу. Полковник Василь Кук чекає на нас. Все зрозуміло? Коли хто чого не второпав, запитуйте зараз.

Буй-Тур скосив очі на сотника. Той стояв, опустивши голову. Шпинь теж не наважився розкрити рота.

— Коли нас готували до виходу в край, — сказав Андрій, — я особисто отримав завдання не лише від проводу, але й від американців… Як накажете бути з тим?

Буй-Тур пильно глянув на Андрія, ніби хотів зрозуміти, чи навмисне, а чи від дурості поставлено це не просте запитання. А той стояв і дивився йому просто в очі. Треба було відповідати, але як? Ці хлопаки знають про залежність проводу від американської калитки. А чи знають вони, що рано чи пізно вся організація буде працювати на американську розвідку? А може, якось пронюхали й про те, що головним завданням, яке Лебедь поклав на свого емісара, було завдання схилити Василя Кука до організаційної співпраці з американськими спецслужбами. Провід у Мюнхені вишкрібає з організаційної каси останні копійки, щоб зібрати кошти на вихід людей до краю, а тут у підпіллі сидять чистоплюї, такі собі ревні борці за волю… Все це так, проте що сказати цьому хлопакові з пронизливими розумними очима?

— Це завдання ми будемо виконувати теж… після того, як знайдемо полковника і його штаб.

— Друже Буй-Тур, дозвольте зауважити. Маю суворий наказ вийти на зв'язок з американським розвідцентром не пізніше, як через дві доби після приземлення.

— Вийдеш. Ще є час… — Буй-Тур згорнув карту, почепив на руку компас і додав: — Підемо так: я попереду, за мною радист, далі сотник, а ви, Лисе, останнім. Дистанція два метри. Не розмовляти, всім пильнувати довкола. Про небезпеку знак подавати без голосу…

Він перевірив свій автомат і рушив на північний схід, час від часу звіряючи напрямок руху з компасом. Уже зовсім розвиднилось, хоч сонце ще ховалося десь за верхами гір. Андрій дивився собі під ноги і з прикрістю думав, що, мабуть, його стежка ще довго буде витися по хащах та нетрях, поки виведе на ту заповітну дорогу під яворами… Думки знову й знову поверталися до того, що літак не голка, хтось та повинен був як не помітити, то хоч би почути, адже на полонинах вівчарі пасуть отари, лісосіки теж не в долинах, а по горах… Та не може такого бути, щоб про них не знали й ті, кому належить знати…

Йшли довго. Десь години за три, скрадаючись ізворами, лісовими хащами, обминаючи вівчарські колиби, залишили позаду перевал і почали спускатися північним боком хребта до Жабйого. Буй-Турові ця місцевість була знайомою, ці стежки він топтав ще за Польщі. Знову спустилися до струмка і так, простуючи ізвором, дісталися до рятівної криївки. Кров гупала в скронях, очі заливав піт. Нарешті зупинилися. Буй-Тур став навколішки під примітним старим дубом і намацав прикрите торішнім листом кільце від потаємної ляди. Один по одному спустились у бункер. Спалахнув ліхтарик. В ніздрі ударило цвіллю, застарілими пахощами перепрілого ганчір'я. На стінах павутиння, по закутках шурхотять миші. На грубо тесаному столі заіржавіла гасова лампа і аркушик календаря. На ньому значиться день, коли він, Буй-Тур, розійшовся з Босотою. Він вважав, що свою чашу в підпіллі він випив до дна, а тому послав усе під три чорти й чкурнув за кордон. А той невгнутий праведник Босота подався-таки до своєї сотні. Минуло, коли вірити старому календарю, понад два роки, і ось він знову тут. Коло замкнулося, він знову повернувся на круги своя. Плюгаві аристократи обвели круг пальця і таки випхали з Мюнхена, подалі від комфорту, затишних квартир і кабінетів, де вони сплітають павутину міжусобиць, духовного розбою, кривавого політиканства. Що ж, кожному своє… Йому — цей пропахлий мишами бункер, а панові Лебедю — нью-йоркські розкоші… Та цур їм, отим ядучим думкам. Він поглянув на своїх героїв-бойовиків. Перед ним стояли змучені на смерть хлопаки… Хіба вони знають хоч частку з того, що твориться за сімома замками конспірації на тих організаційних верхах? Коби знали, розірвали б, перевішали всіх до одного. Боже правий, сохрани і помилуй нас… Буй-Тур перехрестився на образок, який колись приніс з собою у цей бункер ідеаліст і романтик Босота. Сотник і Грицько познімали шапки й теж перехрестилися.