Василь Сичевський - Чорний лабіринт. Книга друга

Він знав, що спектакль, яким з-за куліс диригує генерал Керк, має і свого автора. Ним був Микола Лебедь. Це він підсунув Бандері матриці фальшивих фунтів. Той ухопився за них, як утопаючий за соломину, адже каса була порожньою. Налагодивши друкування фальшивих банкнотів, провідник всієї ОУН негайно пустив їх в обіг. Довідавшись про операцію з бойовиками Бовкуна, Лебедь з Кислицьким одразу кинулися до Керка і умовили його посадити літак.

Навряд чи Керк піддався б на вмовляння Лебедя, якби не бачив у цій операції певного зиску для себе. Йому потрібен був слухняний «вождь», і він, як вовка, обкладав його з усіх боків прапорцями. Керкові було відомо, що з перших повоєнних днів Бандера став агентом Інтеллідженс сервіс, знав він і те, що англійська розвідка була не проти того, щоб прибрати до рук і всю організацію націоналістів. Англійці подеколи вже вдаються до послуг людей ОУН, навчають їх у своїх розвідшколах, засилають у Радянську Росію і мають від них важливу розвідувальну інформацію. Саме тому Керкові треба було посварити Бандеру з Інтеллідженс сервіс. Фальшиві фунти видані агентурі, цей факт треба було задокументувати, а потім «подарувати» англійцям. Так принаймні планував Лебедь. А генерал Керк пішов ще далі: він запросив не лише американських, а й англійських експертів — представників Скотленд-Ярду і Лондонського банку. Наприкінці війни, та й нині, через кілька років після її закінчення, англійські фінанси й економіка ніяк не можуть оговтатись від ран, які завдало їм Хіміко-графічне підприємство Бернгарда Крюгера, що викинуло на міжнародні ринки близько мільярда фальшивих фунтів. Довідавшись про бандерівську фальшівню, англійці турнуть «вождя», і той змушений буде стати на задні лапки перед Керком. Розрахунок простий і вартий того, щоб посадити літак з бойовиками на «вертушку».

Микола Лебедь розраховував на повну компрометацію Бандери перед широким загалом української еміграції, а особливо перед тими, хто ще лишився у краї, його цікавив Василь Кук. З ним було важко домовлятися, оскільки той завжди вимагав достовірної аргументації політичних вихилясів, на які був скорий лідер опозиції Микола Лебедь. Пан, що сидів у кутку кімнати, мав на власні очі пересвідчитись у правдивості затіяної акції і про все те розповісти при зустрічі Кукові. Лебедь розумів, що Керк не збирається розголошувати чи доводити до політичного скандалу факт існування бандерівської фальшівні, бо й сам замішаний у тій оборудці. Матеріали, які компрометують «вождя», він триматиме для того, щоб можна було ним керувати, ніби лялькою, яку смикають за ниточки.

А Лебедю треба було повалити, знищити «вождя», бо тільки тоді він зможе посісти його трон. З цією метою лідер опозиції і його прибічники розробили план операції «Мандат». Здійснити її мав емісар УГВР Буй-Тур. По закінченні роботи експертів він разом з бойовиками повинен летіти у край. Це для нього посадили літак на таємний аеродром і ще раз прокрутили бойовиків на «вертушці», подбали, щоб про те до часу не довідались у проводі Бандери. Все йшло гладко. Лишилося набратися терпіння і дочекатись, поки експерти закінчать формальності.

До кімнати увійшла молода, струнка жінка, одягнена у форму американської військової поліції. Андрій глянув на неї і остовпів. До столу підходила та сама міс, яка влаштувала йому зустріч з Крайніченком. І тижня не минуло, як він бачився з нею в замку Торнау. Звихрились думки, кров припливла до голови хвилею. «Невже знає? Могла підслухати розмову з Федором? Коли так, то ось вона, остання картина драми!» Бачив, як Патриція взяла зі столу аркуші з текстами актів, уважно слухаючи, що їй каже майор, і киваючи на знак згоди головою. Потім глянула на затриманих і раптом здивовано підняла брови. Подивившись на папір, прочитала:

— Лис…

— Я… Я Лис… — проковтнув клубок у горлі Шпинь.

— Підійди сюди.

Грицько довго не міг зрозуміти, чого від нього хочуть.

— Усі п'ять пальців умочи в подушечку з фарбою і ось тут у квадратах простав відбитки. Зрозумів?

Процедура тривала недовго. Після Шпиня відбитки на акті залишив Мара. Нарешті настала черга Андрія. Він уже трохи заспокоївся. Підійшов, умочив пучки пальців у фарбу, притиснув до паперу.

— Не так, — усміхаючись, сказала Патриція і взяла його руку в свою. Притискаючи кожен палець до паперу, легенько повертала ним з боку на бік. Довгий, пофарбований у колір крові пазурець накривав його нігті. «Отак вона й Крайніченка тримає в пазурах. — Непрохана думка з'явилась і зникла, але відчуття тривоги загострилося. — Та ні, не могла вона чути, про що ми говорили. Двері бібліотеки були зачинені, а балкон над прірвою, і стіна глуха, без жодного вікна, як і ця кімната». І знову Андрій почув легенький потиск руки.