Василь Сичевський - Чорний лабіринт. Книга друга

Відкидати не можна жодного з варіантів. Але як поводити себе? Як зв'язатися з Плісейсом і не навести на нього нишпорок Керка? Найперше — налагодити зв'язок з Плісейсом. Коли це вдасться зробити і з'явиться певність, що відомості про планшет з актами не потраплять до чужих рук, тоді вже можна буде… А поки що треба братись за Генрі. Сьогодні він єдиний, хто може мене вивести на Зеппа, і хай він служить хоч самому дияволу, але його послугами треба скористатися. Іншого шляху у мене нема. Взяти планшет самому або відкрити тайник Генрі — виключено, бо ніхто з нас не може вільно пересуватися. Тільки Зепп Плісейс має змогу передати папери Кьоніга представникам Радянської військової адміністрації.

Федір знайшов Прічарда в холі. Генрі з цікавістю спостерігав за грою в кості. Власне, що лишалося робити в таку негоду?

— Може, хочете спробувати щастя, сер Генрі? — сказав, підводячись із-за столу, рудий аквалангіст. — Сідайте ще ви, бо я вже спустив цьому пройдисвітові останнього пенсовика.

— Кого запрошуєш? Та наш сер Генрі за пенсовика повіситься. Вони, баптисти, всі до одного скупердяї… Пробачте, сер Генрі, я не мав наміру ображати ні вас, ні вашої віри…

Слова вибачення механік пробелькотів уже піднятий в повітря могутньою рукою Прічарда.

— Я не скупий, я… просто не люблю програвати… таким, як ти. Запам'ятав?!

— Запам'ятав, сер Генрі… — прохрипів механік, якому здавлювала горло власна сорочка. Від неї один по одному відлітали ґудзики.

— От і добре…

Прічард випустив свою жертву, і той гепнув повз стілець на підлогу. Сцена викликала пожвавлення у холі. Полетіли дошкульні слівця на адресу механіка, якого недолюблювали за постійне намагання обібрати ближнього, і улесливі компліменти Прічардові. Однак Генрі до них не дуже дослухався. З достоїнством англійського пера покрокував коридором до своєї кімнати. Дивлячись на нього, Федір зрозумів, чому Прічарда у водолазній команді з такою незлобивою іронією величають «сером Генрі». Вирізняючись з-поміж колег силою, він був простодушний і надміру добрий. Він був поза політикою, бо не любив обтяжувати голову складними думками. Однак простаком його аж ніяк не можна було назвати. У нього вистачало розуму триматися осторонь людей, яких роздирали згубні пристрасті. Не грав, не заглядав у чарку, проте жінок не цурався. Грошей на них не витрачав, мабуть, вважаючи, що такий красень, як він, сам по собі — дарунок долі для кожної з тих фрейлейн, що траплялись йому в Гесслі а чи в Бад-Аусзе. Однак до дівчаток, які промишляли по ресторанах, Генрі ставився з огидою.

Коли Федір через кілька хвилин зайшов до нього, Генрі сидів за столом і писав.

— Пробач, я, здається, невчасно…

— Нічого. — Генрі одсунув набік папір і ручку.

— Я приніс тобі зошит з нотатками Келлера.

— Вже прочитав? — здивувався Прічард. — Так швидко?

— Подібні речі мені не слід тримати у себе.

— Чому?

— Ну, розумієш, можуть подумати… А ще гірше, запідозрити…

— Дурниці! Цим добром хлопці печі топлять… Занадто ти інтелігентний. Ти ким до війни був?

— Вчителем… У школі викладав.

— Ну, от… А я… Тебе мені сам бог послав. Слухай, допоможи мені написати тестамент. Я оце вже вдруге сідаю, а воно не пишеться, хоч…

— Що це ти зі своїм здоров'ям надумав заповіти писати?

— Сам не знаю… — щиро промовив Генрі. — Щось у голову лізе і сни все якісь тривожні…

— Минеться. То, мабуть, негода додає смутку… Я теж погано сплю… Кожної ночі одне й те саме верзеться…

— А мені сниться Моллі… Так, ніби ми з нею на березі. А океан тихий-тихий, ні вітру, ні хвилі… Моллі іде до мене, а я стою в човні і відпливаю далі, далі… — він надовго замовк. Потім, ніби пробудившись, сказав — Я хочу їй заповісти все, що маю… Розумієш, її мати… Вона хороша жінка, а от уперлась рогом… Та тепер, коли я надішлю Моллі тестамент, місіс Кенет побачить, що не такий вже я бідняк…

Двері відчинили, не постукавши. На порозі став капітан.

— Ти тут, Генрі?

— Тут, а де мені ще бути? — чомусь з тривогою в голосі перепитав Прічард. — Самі заборонили, з вілли ні ногою, а тепер питають…

— Ти не бурчи… — примирливо сказав капітан, злегка похитуючись на нетвердих ногах. — Ходім!

— Куди?

— Приїхав Джіммі. Хоче тебе бачити… І вас теж… — кинув через плече Крайніченкові.

Кабінет і покої генерала містилися на віллі двома поверхами вище, і поки всі троє йшли сходами вгору, Федір гарячково думав: «Чому це Керкові заманулося викликати їх разом з Генрі? Невже підозра була не марною? Однак у чому мене можна зараз звинуватити? Нотатник? Ні, нема в мене нових гріхів, а за старі я вже розплатився сповна».