Джеймс Шульц - Ловець орлів

— У тебе могутні помічники, і мені ніколи не страшно, коли я з тобою, — сказала вона мені.

Коли сонце опустилося на вершини гір, я залишив Пітакі лук та стріли, взяв свою рушницю і, наказавши жінкам чекати мене, поповз до краю прірви. Я хотів зі скелі оглянути всі околиці й дізнатися, чи пішли вороги. Коли я повз між кам’яними пасмами, у мене над головою ліниво пролетів лунь, прямуючи до річки.

Я підповз до прірви, припав до землі й подивився вниз; лише моя маківка визирала з трави. Тихо й мирно було в долині. Я ніде не бачив диму — і ніщо не виказувало ворога. Глянувши на бескид, де я постував, я ледве зміг упізнати дерево сновидінь, яке росло над прірвою. На ньому майже не залишилося листя, і майже всі його гілки були поламані. Вороги обсипали його градом каміння, аж поки побачили крізь оголені гілки мій порожній поміст. Я засміявся, уявивши собі, як здивувалися вони, дізнавшись, що я їх перехитрив.

Добре, що до краю прірви я підповз обережно, мов змія, яка підкрадається до своєї жертви. Добре, що Старий — творець світу — зробив скелю, з якої я оглядав долину, вищою за той бескид на другому березі, де я постував; там, на тому бескиді, за кам’яною брилою ховався дозорець. Коли зайшло сонце і в долину спустилися вечірні тіні, на бескиді раптом підвівся чоловік. Він вийшов із-за кам’яної брили й почав розмахувати ковдрою. Чотири рази повторив він свій сигнал; потім розстелив на камені ковдру й сів.

Обвівши поглядом долину, я побачив його товаришів, які виходили з того самого гаю, де ми смажили м’ясо. їх було п’ятеро без дозорця; я впізнав загін, від якого тікав.

Видершись на бескид, вони зупинились і заговорили з дозорцем; потім ушістьох рушили на захід і незабаром зникли в темряві ночі, що насувалась. Я знав, вони покидають ці краї. Втративши надію знайти мене, вони пішли далі. Йшли вони грабувати племена, які жили по той бік гір.

Я повернувся до жінок.

— Загін пішов звідси, — сказав я їм.

— Як? Ти знову бачив цих шістьох? — здивувалася Суякі.

Я пояснив, що вартовий викликав їх із гаю, і вони рушили до верхів’я річки.

Багато днів тому, коли ми йшли річковою долиною, неподалік від давньої пастки бізонів я помітив на річці маленький острівець. Я запропонував жінкам перебратися на нього і влаштувати там стоянку. Жінкам мій план сподобався, і ми негайно вирушили в дорогу. Острівець був під берегом, річка тут мілка, і ми перейшли її вбрід. Острів густо заріс кущами, а в центрі його розкинувся тополиний гай. Важко було знайти безпечніше місце для нашої стоянки. Загони воїнів не ховаються на островах, якщо немає поблизу бескиду чи гори, звідки дозорець оглядає околиці. А тут береги річки були низькі.

Ми були такі голодні, що вночі майже не спали. На світанку я взяв лук, стріли й рушницю і пішов на далекий кінець острова шукати дичину. Незабаром на південному березі з’явилося троє лосів. Вони прийшли на водопій, і я сподівався, що, втамувавши спрагу, вони схочуть відпочити на острівці. Я не помилився. Вони напились і бродом перейшли рукав річки, який відділяв берег від острівця. Вийшли вони на вузький мис неподалік від чагарника, де я сховався.

Я зрадів, що не доведеться стріляти з рушниці. Мені не хотілося пострілом розбуркувати всю долину. Поклавши рушницю на землю, я взяв стріли й лук і пробрався крізь кущі до стежини, на яку мали вийти лосі. Чекати довелося недовго. Лосі один за одним вийшли на стежку; вони мотали головами, намагаючись не зачепити гострих сучків і гілок, аби не подряпати своїх нових ніжних рогів.

Я сховався за дерево біля самої стежки; коли перший лось порівнявся зі мною, я вистрілив, і стріла впилася поміж ребер. Я взяв ще одну стрілу й поранив другого лося, але третій кинувся тікати раніше, ніж я встиг нап’ясти тятиву. Однак двоє перших були поранені смертельно; я чув, як вони корчаться в чагарнику. Коли я підійшов до них, вони вже не дихали. Я покликав жінок, і ми швидко здерли шкури з тварин та порізали м’ясо на довгі смуги. Пітакі відразу взялася шкребти ножем одну із шкур, готуючи для мене ковдру.

Ми розклали багаття з тополиної кори, яка горить майже без диму, засмажили ребра лося і смачно поїли. Пополудні я допоміг жінкам поставити вігвам із дрючків, гілля, кори й трави. Тепер ми могли розводити багаття у вігвамі, не боячись привернути увагу ворогів. Усі ми працювали не покладаючи рук, бо знали, що на острівці нам доведеться прожити багато днів.

Наступного дня я мав сховатися неподалік від пастки і стежити за стадами бізонів, що приходили на водопій. Але ввечері Пітакі переконала мене змінити цей план.