Джеймс Шульц - Ловець орлів

Прикро було мені на серці того вечора, коли я зробив сорок п’яту зарубину на шомполі рушниці. Через п’ять-шість днів повернеться наше плем’я, а я так і не розгадав таємниці заманювача. Я відчував, що не можу зустрітися з моїми одноплемінниками, доки не знайду способу заманити бізонів. Перед сном я ще раз попросив луня згадати про його обіцянку.

Прокинувшись наступного ранку, я поїв смаженого м’яса і вирушив у дорогу. Зі мною була Пітакі. Підійшовши до кінця кам’яних пасом, ми побачили, що за ніч два нові стада наблизились до улоговини. Ми попрямували до краю прірви, щоб оглянути долину. Але все було спокійно, я не побачив жодного військового загону. Біля підніжжя скелі паслося ще одне велике стадо, повільно спускаючись до річки. Я знав — мине і цей день, а таємниця так і залишиться нерозгаданою. Стада будуть пастися, відпочивати, ходити на водопій, і нічого нового не трапиться. В цю хвилину я був упернений, що ніколи не навчуся заманювати бізонів.

— Повартуй трохи замість мене, — сказав я Пітакі.

Закутавшись шкурою лося, яка була мені за ковдру, я ліг на траву і заснув.

Снилося мені, що болотяний лунь кружляє у мене над головою, але тільки я звернувся до нього по допомогу, як Пітакі схопила мене за плече.

— Брате, вставай, вставай! — кричала вона. — Подивись на бізонів! Щось сталося зі стадом.

Я схопився на ноги і подивився вниз. Бізони спустилися до річки, а кілька тварин зайшло по коліна у воду. Раптом одна корова відійшла од стада і враз щодуху помчала від річки. Бізони, які ще не зайшли в річку, подивилися їй услід і підтюпцем повернули за нею. Тупіт ратиць розтривожив усе стадо, й незабаром на березі річки не залишилося жодної тварини. Швидше й швидше мчали вони за коровою і, піднявшись схилом пагорба, зникли з очей.

— Як ти гадаєш, чому вони втекли? — спитала Пітакі.

— Корова помітила, що з нею немає малюка, — припустив я. — Можливо, вона сховала його в кущах і забула розбудити, коли стадо рушило на водопій. А зараз вона згадала про вовків і кинулась його рятувати.

— Авжеж, мабуть, так і було, — погодилась Пітакі.

Я сів біля неї і задумався.

— Сестро, — сказав я, — була б у мене здатність, як у наших предків, обертатися на тварин, я зміг би заманити бізонів. Я б обернувся на корову і, наблизившись до стада, удавав би, що загубив малюка. Я б кинувся його шукати, поманивши за собою все стадо.

І раптом мені сяйнула думка: що, коли я спробую заманити стадо верхи на коні? Я з головою накриюся бізонячою шкурою, під’їду до стада, і тварини вважатимуть мене одним із своїх співбратів. Потім я помчусь до прірви, і стадо побіжить за мною.

Ось мені й відповідь — винагорода за всі мої молитви та пожертви! Ось як болотяний лунь допоміг мені розгадати таємницю!

— Сестро! — вигукнув я. — Тепер я знаю, що треба робити. Я можу обернутися на бізона, на майже-бізона, я обманю тварин і поведу їх за собою. Вставай швидше! Вертаймось до табору!

Ми спустилися до річки і переправились на острівець. Жінки сиділи біля вігвама в холодку високої тополі. Я розповів їм про те, як стадо бігло за коровою і як мені спало на думку обернутися на майже-бізона, щоб заманювати тварин. Коли я закінчив розповідь, обидві старенькі схопилися на ноги, обняли мене і заплакали від радості.

— Отже, не даремно ми поневірялися й приносили жертви! — вигукнула Суякі.

Потім, здійнявши руки, вона звернулася до Сонця:

— Я стара. Недалеко той час, коли я змушена буду піти в країну Піщаних Пагорбів. О Сонце, захисти мене! Дай мені ще трохи пожити і хоч раз побачити, як мій син заманить для нашого народу стадо бізонів!

— Звичайно, ти побачиш — і не один, а багато разів, — сказала їй Ахсанакі.

Мугикаючи якусь пісеньку, жінки розпалили багаття і почали смажити м’ясо.

Через кілька днів наше плем’я мало повернутись до гирла річки. Ось чому я вирішив негайно піти до Плескатої гори й привести коней, а потім спробувати верхи на коні заманити стадо бізонів. Поївши, я залишив острівець, прихопивши з собою шматок смаженого м’яса, рушницю й мотузку. Жінкам я наказав сплести вуздечки із шкури лося; я хотів, щоб ми вчотирьох верхи вирушили до пониззя річки назустріч нашому племені.

Пізно ввечері дістався я до ущелини біля підніжжя Плескатої гори, але було вже дуже темно, щоб шукати коней. Я спав до світанку, а прокинувшись, побачив, що коні пасуться на схилі гори. Троє, що були стриножені, вивільнились із пут. Я піймав четвертого, загнуздав його і перерізав путо. Потім я поїв, скочив на коня й погнав табун до пониззя річки. Коні відпочили, погладшали на паші, й мені було легко вести табун.