— Брате, — сказала вона, — часу в нас ще багато, ти встигнеш розгадати таємницю заманювача, а я не можу не думати про коней, яких ти мені подарував. Звичайно, вони мирно пасуться в міжгір’ї, але я боюся, щоб коні, яких ти постриножив, не натерли собі ніг. Треба перевірити.
— Твоя правда, — відповів я. — Зроби нові пута, і завтра на світанку я вирушу в дорогу.
Задовго до світанку я взяв рушницю, трохи м’яса і залишив острівець. Прямував я до Плескатої гори, що тьмяно бовваніла в місячному сяйві.
Я йшов швидко і ні разу не зупинився. Над полудень я спустився в маленьку ущелину. Коні паслися на південному березі річечки; побачивши мене, вони захропли і кинулись тікати. Я полічив їх; пропав один кінь — із тих, що були стриножені. За ці кілька днів слухняні, ласкаві тварини здичавіли, і мені не відразу вдалося їх спіймати. Пута не натерли коням ніг, але все-таки я зняв їх і надів на інших коней. Потім я вирушив на пошуки зниклого коня. Незабаром я знайшов його на березі річечки; половина коня була з’їдена, а на землі я побачив сліди величезних ведмежих лап.
Я мусив або вбити цього ведмедя, або вивести коней з ущелини. Якщо я залишу їх тут, коні, яких я стриножив, будуть роздерті. Я вирішив помірятися силою з ведмедем. Не великий подвиг — полювати на грізлі, маючи в руках одну з тих рушниць, якими користуєтесь тепер ви, білі. Ваша рушниця стріляє кілька разів підряд, а в мене була старовинна рушниця з крем’яним замком. Я знав; якщо перша куля не вб’є грізлі, він мене розтерзає раніше, ніж я встигну перезарядити рушницю. Для мене грізлі був не менш небезпечним противником, аніж воїн ворожого племені. Довго я роздумував, нарешті зарядив рушницю, сховався в кущах на відстані сорока кроків від мертвого коня і став чекати.
Грізлі прийшов після заходу сонця. Виринувши з чагарника, він безшелесно попрямував до туші. Завдовжки грізлі був як корова бізона, але, звичайно, набагато нижчий. Ішов сміливо навпростець; чорні ведмеді роззираються навсібіч, щоб переконатися, чи не загрожує їм небезпека, а грізлі нічого не бояться.
Підійшовши до решток коня, він розгріб лапами траву і гілки, якими накрив свою здобич, потім відірвав великий шмат м’яса від стегна й заходився їсти. Грізлі застиг нерухомо, і я скористався цим. Прицілившись під його праве вухо, я вистрілив. Звір упав, як підкошений; куля пронизала йому мозок, але він довго ще здригався, ніби хотів піднятися й розтерзати те, що завдало йому болю.
Коли ведмідь перестав дихати, я підійшов до нього й приніс його тушу в жертву Сонцю. Собі я взяв тільки пазурі та вузьку смужку хутра: я хотів загорнути в неї священну люльку, яку сподівався згодом придбати. Потім я поїв м’яса, що захопив із собою, заліз у кущі й проспав цілу ніч. Додому, на острівець, я повернувся надвечір наступного дня. Жінки зраділи, дізнавшись, що я убив грізлі, а сестра вигукнула:
— Була б я мужчиною, могла б носити намисто з пазурів грізлі!
— Ти й зараз маєш право носити ці пазурі, — відповів я. — Ти допомогла мені вивести коней, ти здійснила подвиг. Візьми пазурі й зроби із них намисто.
Вона взяла подарунок і гордо наділа на шию намисто.
Для нас настали мирні, спокійні дні. Військові загони не нишпорили більше поблизу; принаймні їх не було видно. Щоранку, коли світало, я йшов або сам, або з сестрою до пастки чи до далекого краю кам’яних пасом, звідки стежив за стадами, що приходили на водопій. У сутінках повертався я на наш маленький острівець і, поївши, лягав спати.
Бізонів було дуже багато. Вони мирно паслися на луках, бо не настала ще та пора року, коли бики переходять з одного стада до іншого і, ревучи, б’ються між собою. День за днем стежив я за стадами; їх було вісім — десять неподалік від пастки. Бувало, малюки відбивалися від стада, а матері мчали за ними, рятуючи від вовків, що нишпорили поблизу. Не раз я бачив, як стадо раптово кидалось тікати, хоч я знав, що його сполохали не мисливці.
«Чому вони тікають? Що мені робити, аби вони помчали за мною?» — знову й знову питав я себе, але відповіді не знаходив.
Швидко летів час, дуже швидко. Ми вели рахунок днів; щовечора моя сестра або я робили нову позначку на шомполі рушниці. Інколи ми їх перелічували: стільки-то днів минуло, стільки-то залишилось; незабаром повернеться наш народ і прийде плем’я «плоскоголових» до гирла річки. Дедалі частіше кликав я на допомогу всіх наших богів і моїх таємних помічників, особливо луня. Давно вже принесли ми їм у жертву всі наші цінні речі, але допомоги від них я не дістав.
Читать дальше