Джеймс Шульц - Ловець орлів

Споночіло. Їсти мені перехотілося, але спрага діймала дедалі дужче. Я заснув, і моя тінь вирушила у мандри. Коли вона повернулась, я прокинувся. Я згадав усе: блукаючи тінню уві сні, я зустрів болотяного луня й попросив у нього помочі. І він відповів: «Іди до старої пастки й там спостерігай за бізонами, і ти дізнаєшся про те, чого хочеш. Ти навчишся заманювати тварин у пастку так само вдатно, як я стрімко падаю згори на свою жертву».

Ой, який я був щасливий! Я подивився на Сімох, вони показували якраз північ. «Я не можу чекати тут ранку. Я мушу зараз піти й розповісти моїй сестрі та майже-матерям про своє видіння»,— сказав я собі. Але тільки-но я подумав про це, як знову поринув у сон. Певно, тінь моя довго блукала і я надто стомився.

Коли я прокинувся, був уже день. Я тремтів від холоду. Виявилося, що уві сні я скинув із себе шкіряну ковдру; вона звісилася з помосту і, звичайно, впала б у річку, якби на самому її кінчику не лежала моя ліва нога. Я простяг руку і витяг ковдру. Раптом до мене долинув чийсь голосний крик. Обережно підповз я до краю помосту і подивився вниз. І знаєш, що я побачив?

На протилежному березі річки я побачив чоловіка, який показував пальцем на мій поміст і щось говорив п’ятьом воїнам, котрі стояли за ним. Він бачив мою ковдру, бачив, як я витяг її на поміст; напевно, він пояснював своїм супутникам, що мрець не може піднімати ковдру.

«Я потрапив у пастку, — подумав я. — Якщо вони переправляться через річку і видеруться на бескид, мені від них не втекти».

Не встиг я про це подумати, як воїни розбилися на дві групи. Троє стали переходити бродом річку вище бескиду, а троє вибрали для переправи місце нижче, де було не так глибоко.

«Іди, — сказав я, — вибач, що кидаю тебе вниз, дух голови, ти був для мене добрим талісманом».

Незабаром вони зникли з поля зору, хоч я не сумнівався, що вони піднімуться на бескид і стрілятимуть у мене й кидатимуть згори каміння. Що я мав робити? Як утекти від них? Стрибати з такої висоти? Я міг розбитися…

Потім надія повернулася до мене: я згадав, що дрючки мого помосту зв’язані двома міцними мотузками. Я повісив на спину лук і сагайдак, а череп кинув у річку. Я почув сплеск, коли череп торкнувся води.

О, як я поспішав, відв’язуючи мотузки від дрючків та гілля! Потім я сточив обидві мотузки і один кінець прив’язав до дерева. Обмотавши руки ковдрою, щоб не здерти з них шкіри, я став повільно спускатися з бескиду. Мотузка скінчилась, а до води було ще далеко. Мені не залишалося нічого іншого, як стрибнути. Я відштовхнувся ногами від бескиду, випустив кінець мотузки і впав у воду. Тут річка була дуже глибока, я занурювався нижче й нижче, і здавалося, що я тону. Обома руками я розсікав воду й, нарешті, почав випливати. Ой, як легко стало мені на серці, коли я вистромив з води голову і глибоко вдихнув повітря! Я ліг на спину, й течія понесла мене. Наді мною зводилися бескид і дерево — самотня тополя, з якої я спустився. Я міг добре роздивитися поміст, але знав, що зверху його, схованого в гіллі дерева, не видно.

Мені хотілося знати, що робитимуть воїни, коли видеруться на бескид і побачать мотузку, що спускається до дерева. Чекати довелося недовго: з вершини бескиду полетіло велике каміння і з плюскотом упало в річку. Я почув військовий клич племені ассінібойнів.

Воїнів я не бачив, і вони не могли бачити мене, бо стояли на вершині бескиду, а я плив біля самого підніжжя скель, що нависли над річкою, і майже торкався кам’яної стіни. Вони довго кричали і скочували по схилу каміння, а мене далі й далі відносило течією. Тепер я знав, що мені робити. Пливучи попід самісіньким берегом, я побачив на жовтому піску відбитки ніг тих трьох воїнів, які тут вийшли з води. Ступаючи по їхніх слідах, я вийшов на сушу, шмигнув у кущі і, продираючись крізь чагарники, дійшов до того самого гаю, де три ночі тому ми зробили привал. До мене долинав гуркіт каміння і войовничі крики ворогів. Я був урятований: воїни не бачили, як я покинув поміст.

Не знаю, чи довго шпурляли вони каміння в дерево, не підозрюючи, що всі їхні зусилля марні. Я перетнув гай і спустився в яр, порослий кущами. Моя шкіряна ковдра пропала. Тятива змокла. Я поклав лук і стріли сушитися на сонці.

Довгим видався мені цей день. Спрагу я втамував, коли плив річкою, але незабаром мені знову захотілося пити. Від довгого посту я ослаб, голова паморочилася. І думка про сестру та двох бабусь не полишала мене. Добре, коли вони послухались і вдень ховалися в чагарнику. Та якщо вони вийшли з кущів, воїни могли їх помітити.