Джеймс Шульц - Ловець орлів

Коли висохла тятива мого лука, мені полегшало на душі: тепер я не був беззбройний. Однак я вирішив тікати, якщо вороги викриють мою схованку. Але боги були прихильні до мене. Опівдні я побачив, як воїни, скрадаючись і припадаючи до землі, пробігли узліссям і зникли. Пробираючись від річки до яру, я уникав курних стежин, протоптаних звірами.

Як я зрадів, коли стемніло і я зміг вийти із своєї схованки! Я не уявляв собі, де перебував ворожий загін — чи ховається в гаю, чи йде далі до верхів’їв або пониззя річки. Мені здавалося, що воїни нишпорять десь поблизу, сподіваючись натрапити на слід самотнього ворога, якого вони зігнали з дерева сновидінь.

Місяць ще не зійшов. У темряві я доповз до річки і, високо тримаючи над головою сагайдак та лук, переправився на другий берег. Стежкою піднявся я на скелю і, ховаючись за кам’яними пасмами, попрямував до того місця, де мене мали чекати жінки. І знову щастя всміхнулось мені: я не побачив і не сполохав жодного стада. Зійшов місяць, коли я спустився в улоговину й підійшов до маленького ставка і чагарника, де, як я сподівався, спали жінки.

— Пітакі! Майже-матері! Де ви? — покликав я їх.

І відразу ж відгукнувся голос Суякі:

— Ми тут, сину мій!

Вони підбігли до мене, обняли і в один голос запитали:

— А де твоя шкіряна ковдра?

Я всівся на траві й розповів їм усе, що зі мною трапилося відтоді, як ми розлучились. Сестра простягала мені шматки смаженого м’яса, і я, не перериваючи розповіді, жадібно їв. Я почав тремтіти, бо змок до кісток, а ніч була холодна. Суякі примусила мене взяти її ковдру.

— Бери, — сказала вона. — Ми з Ахсанакі можемо вкритися однією ковдрою.

Коли я закінчив розповідь, заговорила Суякі.

— Видно, що боги прихильні до нас, — почала вона. — Згадай шлях, пройдений нами відтоді, як ми розлучилися з нашим плем’ям. На кожному кроці на нас чигала небезпека, а ми, проте, цілі й здорові. Уві сні ти, сину мій, дістав добрі поради від Плескатої гори, і вона послала тебе сюди, а тут тобі дав пораду болотяний лунь. Сину мій, це місце нам не до душі, воно лякає нас; сотні привидів охороняють давню пастку, і привиди цЬ нам ворожі. Але у тебе є могутній талісман, і ми залишимося тут, аж поки ти розгадаєш велику таємницю.

— Завтра ми подумаємо і порадимося, як нам треба діяти, — відповів я їй.

Потім ми вклалися спати.

Коли я прокинувся, перша моя думка була про ворогів. Де вони? Пішли чи ховаються біля річки, сподіваючись заволодіти скальпом людини, яку вони прогнали з бескиду? Як би я хотів, щоб вони пішли своєю дорогою! Наш запас м’яса вичерпувався, а я не смів полювати, поки вороги перебувають десь поблизу.

Незабаром прокинулися жінки. Суякі поділила м’ясо, що залишилося, і дала мені найбільший шматок. Ми їли й розмовляли.

Я дізнався, що за час моєї відсутності до найближчого ставка приходили на водопій два стада, але, зачувши людей, кинулись тікати. Я насторожився. Якийсь випадковий загін міг спуститись у видолинок, щоб дізнатися, хто сполохав бізонів. І якщо стада, приходячи на водопій, будуть тікати, мені не вдасться розгадати таємницю заманювача. Було ясно, що нам треба обрати інше місце для стоянки.

Ми вирішили не привертати уваги ворожих загонів і, поки стемніє, залишатися у видолинку. Незабаром після сходу сонця велике стадо спустилось до водопою, який був на захід від нас. Скрадаючись у кущах, я підповз близько до тварин. У стаді були корови, бики не старші двох років і малюки; старі бики трималися поки осторонь від стада і бродили поодинці або невеличкими групами. Серед маленьких рудих бізонів було кілька дво — тримісячних малят. Ті, що вже навчилися бігати, весь час ганялися одне за одним і завдавали чимало клопоту матерям: відбившись од стада, вони могли стати здобиччю вовків.

Цілий ранок пролежав я у кущах, не спускаючи з ока тварин. Знову й знову питав я себе: що мені робити, аби бізони, побачивши мене, не тікали, а пішли за мною? Знову пригадував я, як закликав стадо Мала Видра. Я бачив усе, що він робив, але поклик його до мене не долинув, і я не розгадав таємниці заманювача.

Пополудні я побачив друге велике стадо бізонів. Попаски воно прямувало саме до того місця, де ми лежали. Жінки спали. Я розбудив їх і сказав:

— Доведеться звідси піти, ми можемо сполохати стадо. Я хочу, щоб бізони приходили сюди на водопій. Якщо вони перестануть приходити у цей видолинок, я ніколи не навчуся заманювати стада.

Зібравши свої манатки, ми виповзли з видолинка і сховалися в кущах поміж кам’яними пасмами. Бабусям не подобалося це місце; вони заговорили про привиди, й Ахсанакі почала молитися мовою кроу. Та моя сестра сказала, що вона не боїться духів кроу.