Джеймс Шульц - Ловець орлів

Я виліз на дерево і став будувати поміст між двома міцними сучками, а Пітакі знизу простягала мені дрючечки. Я дуже боявся, щоб вона не посковзнулась і не впала у воду. Коли поміст був готовий, бабусі, перев’язавши мотузкою кілька оберемків трави, спустили їх з вершини, і я вимостив собі ложе з трави. Як усе було зроблено, я наказав жінкам міцно тримати мотузку й допоміг сестрі видертися нагору; потім сам піднявся на бескид, і ми повернулися до гаю.

— Тепер розведіть багаття і засмажте чимбільше сушеного м’яса, щоб його вистачило вам на чотири — п’ять днів, — сказав я жінкам. — Потім я відведу вас у надійне місце.

Я знав, що, розпалюючи вогнище, ми можемо привернути увагу ворогів, але іншої ради ми не мали. Доля була прихильною до нас, і ніхто нас не потривожив. На світанку ми перейравились через річку й крутою стежкою піднялися на скелю, біля підніжжя якої знаходилась пастка.

У передсвітанкових сутінках ми йшли поміж кам’яними пасмами, і жінки лякливо горнулися до мене.

— Ой, як мені страшно! — прошепотіла Ахсанакі. — Багато років тому загоничі кроу ховалися за цим камінням. Звичайно, їхні духи витають над пасткою. Ми — їхні вороги, і вони можуть заподіяти нам зло.

— Так, — пробурмотіла Суякі, — кроу не простять нам того, що ми заволоділи цією країною. їхні тіні, безперечно, нам помстяться.

— Гляньте! — вигукнула моя сестра. — Вже світає, а вдень привиди втрачають свою силу.

Я бачив, що Пітакі боїться цього місця не менше, ніж старі жінки. Однак вона намагалася подолати страх і підбадьорити своїх супутниць.

В яру, де закінчувалися кам’яні пасма, паслося велике стадо бізонів. Побачивши нас, тварини злякалися й кинулись тікати. В повітрі стояв гострий запах бізонів. У найближчих водоймах вода була каламутна і брудна, а чагарник понівечений, але в далекому кінці яру ми знайшли маленький чистий ставок, на березі якого густо розрослись кущі.

— Послухайте, — звернувся я до жінок, — удень ви повинні ховатися в чагарнику. Звичайно, бізони будуть приходити до водопою, але ви їх не гоніть. Якщо ж вони рушать до чагарника, тоді налякайте стадо, інакше воно вас розтопче. Я знаю, що тут ніяка небезпека вам не загрожує. А ви не турбуйтесь, навіть якщо я не вернуся через п’ять днів. Я буду постувати і не зійду з помосту, поки не побачу віщого сну.

— Залиш мені свою рушницю, — сказала сестра. — Якщо сюди забреде ведмідь, я його вб’ю.

Я віддав їй зброю, порох і кулі й повернувся до річки. Переправившись на другий берег, я увійшов до гаю, де ми вночі смажили м’ясо. Раптом я спіткнувся об людський череп. Він упав із напівзогнилого помосту-труни, який було видно серед гілля дерева.

«Можливо, це череп людини, яку звали Бачить Чорне, — подумав я. — Можливо, ця порожня костяна чаша колись зберігала таємницю заманювача бізонів».

Довго дивився я на череп, і раптом у мене промайнула дивна думка, ніби щось підказувало мені: «Візьми його й поклади поруч із собою на поміст!» Чи не допоможе він мені вивідати таємницю?

Я озирнувся навсібіч, прислухався, але ніщо не порушувало глибокої тиші, й ніде не бачив я жодної живої істоти. Швидко нагнувшись, я підняв череп і пішов далі.

Сонце вже зійшло, коли я піднявся на вершину бескиду. Тут я залишив нашу найдовшу мотузку. Обв’язавши один її кінець навколо кам’яної брили, що стирчала зі скелі, я спустився по мотузці до дерева й виліз на поміст. Потім улігся на вузьке ложе з трави, укрився шкіряною ковдрою і праворуч від себе поклав сагайдак та лук, а ліворуч — череп. Торкнувшись рукою черепа, я прошепотів:

— О, предку мій, допоможи мені! Якщо тобі відома таємниця заманювача бізонів, відкрий її мені!

І весь час я молився; я знав, що в цьому могла критись і страшна небезпека: що, коли цей череп належав кроу? Тоді смерть моя не забариться…

До пізньої ночі сушив я собі голову, як заманювати бізонів. Я звертався з молитвою до всіх наших богів, до свого таємного помічника і до черепа, який лежав поруч мене. Нарешті я заснув. Прокинувшись уранці, я не міг згадати, чи снилось мені що-небудь! Я почував себе здоровим і бадьорим, хоч мені дуже хотілось їсти й пити.

Без будь-якого страху я звернувся до черепа: «Предку, друже мій, розкажи мені все, що так хочу знати».

Я підвівся і через край помосту глянув на долину. Маленьке стадо бізонів паслося біля підніжжя тієї самої скелі, з якої багато років тому зривалися у прірву інші стада. Двоє великих вовків скрадалися за тваринами, іноді вони сідали на траву і, нашорошивши вуха, чекали, чи не відіб’ється від стада котресь із малюків. Дивлячись на тварин, що мирно паслися, я заспокоївся: отже, поблизу нема ворожих загонів.