Джеймс Шульц - Ловець орлів

Я стежив за ягнятами, що пострибували, потім, глянувши на південь, побачив якусь темну тінь, що причаїлася за кам’яною брилою. Я не зводив очей із того місця, й незабаром над камінням з’явилася темна потворна голова і шия з білувато-жовтими смугами; це була росомаха. Не встиг я добре її роздивитися, як ягнята, що гралися на лужку, підбігли до кам’яної брили, і росомаха плигнула на одне з них. Воно замекало, потім я почув, як затріщали шийні хребці.

Ягнята кинулись урозтіч, а їхні матері рушили було до брили, але росомаха на них заричала. Це маленьке звірятко ричало так грізно, аж мені стало моторошно. Не дивно, що вівці кинулись навтікача, і на вершині залишилася тільки мати розтерзаного ягняти. Вона безпомічно тупала передніми ногами, дивлячись, як росомаха пожирає свою здобич.

Росомаха ричала і роздирала пазурами ягня, хоч воно давно вже було мертве. Це було таке гидке видовище, що я розлютився, узяв лук та стрілу і рушив до неї. Вона заричала навіть на мене і, здавалося, не проти була вступити в поєдинок. О, як хижо виблискували її очі!

— Ось тобі! Маєш! — сказав я.

І стріла впилася їй у груди. Вона спробувала витягти її зубами, потім здригнулася і впала мертвою. Я роздивився навсібіч. Вівця вже пішла. Тоді я підняв розтерзане ягнятко і кинув у прірву. Я довго прислухався; нарешті воно долетіло до схилу, і я почув глухий удар.

Росомаха — священна тварина. Тому я нагострив ножа, здер із неї шкуру, а м’ясо й кістки покидав у прірву. Повернувшись до свого ложа з трави, я знову ліг. Я був невдоволений собою; знав, що треба зосередитися і думати про святе, але мене не полишала тривога за жінок, які залишилися внизу, та ще ці барани і росомаха…

Коли сонце зайшло за гори, я встав і, підійшовши до краю прірви, побачив, як жінки повели коней до водопою. Смеркло, і я повернувся до свого ложа. Мене мучила спрага, і на душі було неспокійно. Довго не міг я заснути. Лежачи на спині, я дивився на Сімох. Нарешті повіки мої склепились, але, прокинувшись, я помітив, що Семеро мерехтять майже на тому самому місці, де мерехтіли перед тим, як я заснув.

Однак я бачив сон; уві сні я розмовляв із Плескатою горою — з її духом чи тінню. Пам’ятаю, голос я чув чітко, але нічого не міг роздивитись, ніби був оповитий густим туманом. Я сказав їй:

— Ти кликала мене, і я прийшов. Пожалій мене, відкрий мені таємницю, яку я так хочу знати!

— Ти помиляєшся, я тебе не кликала, — відповіла мені гора. — Але якщо ти вже прийшов, то я спробую тобі допомогти. Що тобі треба від мене?

— Навчи мене принаджувати бізонів, заманювати їх у прірву.

— Ха! Я не знаю, як це робиться. Багато років тому люди заманювали бізонів у прірву в пониззі Сонячної річки, але я не звертала на них уваги. Мені байдуже до тих, хто повзає, бігає, літає. Всі вони недовговічні, а ми, гори, ніколи не вмираємо. У нас своє життя; навіщо нам спостерігати життя людей?

— А я подумав, що ти кликала мене і хочеш мені допомогти! — вигукнув я.

— Я можу дати тобі пораду. Якщо ти хочеш стати заманювачем, іди туди, де люди колись принаджували бізонів. Спостерігай за бізонами, постуй, молися — і, може, ти досягнеш успіху.

Її голос завмер, і я прокинувся.

Хоч як це дивно, але гора сказала мені те, про що я сам уперто думав перед тим, як заснути. Я встав, узяв лук, сагайдак і шкуру росомахи й почав спускатися з гори. Місяць світив мені шлях. Спустившись до річечки, я напився, пройшов повз сонних коней і, заглибившись у гай, нечутно наблизився до маленького куреня. Стоячи біля входу, я довго прислухався до розміреного дихання жінок, що спали. Потім улігся просто на землю і міцно заснув.

Розбудив мене голосний зойк. Вийшовши з куреня, Пітакі побачила людину, що лежала на землі, і злякано зойкнула, а потім, упізнавши мене, розреготалась і покликала бабусь.

Ті вмить вискочили з куреня й заохали, розпитуючи мене, чому я так швидко повернувся. Чи не шастає де поблизу військовий загін? Зони були дуже засмучені, коли дізналися, що я так і не відкрив таємниці заманювача.

— Зате я дістав добру пораду, — похвалився я. — Я спостерігатиму за бізонами, повернуся до пастки кроу і житиму там, аж поки навчуся заманювати стада.

— Але спершу тобі треба поїсти й відпочити, — мовила Суякі.

Я відпочивав цілий день, а ввечері ми радили раду. Суякі сказала, Що не відпустить мене одного до пастки кроу. Річкова долина — стежка всіх військових загонів, і вони всі троє— Суякі, сестра й стара Ахсанакі — переживатимуть за мене. Та й їм небезпечно тут без мене. Що, коли нападе на них грізлі або якийсь ворожий загін випадково знайде їхній сховок?