Джеймс Шульц - Ловець орлів

Пополудні я виїхав на високий пагорб. Звідси було видно долину річки. Я зупинив коня, роззирнувся навсібіч і хотів було їхати далі, як раптом побачив удалині довгу темну стрічку, що рухалася в напрямку річки. Ця стрічка скидалася на довжелезну змію; голова змії ховалась у гаю, а хвіст її звивався поміж пагорбів. Помилки не могло бути: плем’я «плоскоголових» спускалося до пониззя річки. Воно прибуло на місце зустрічі на кілька днів раніше.

Першої ж хвилі я зрадів: тепер нам не загрожує напад ворожих загонів. Але, поміркувавши, я зрозумів, що прихід «плоскоголових» зашкодить моїй спробі заманити бізонів у давню пастку кроу. Тоді я стьобнув коня і поскакав чвалом, женучи перед собою табун. Зупинившись на березі навпроти острівця, я крикнув жінкам:

— Спиніть табун! Перетніть йому шлях! Принесіть мені мотузки!

Вони хутенько виконали мій наказ. Для жінок і для Пітакі я спіймав трьох коней, а також вибрав і для себе свіжого коня, гнідого жвавого жеребчика. Потім я повідомив їм, що прибули «плоскоголові», звелів будь-що їх затримати. Нехай вони стануть табором на південь від пастки. Я боявся, аби вони не розполохали бізонів, які паслися на рівнині.

— А зараз, — додав я, — зберіть ваше майно і їдьте назустріч «плоскоголовим». Перекажіть їм мої слова. Я вас проведу.

Суякі засміялась.

— Він каже, щоб ми зібрали наше майно, а в нас нічого немає, крім мідного казанка. Сину мій, сьогодні вранці ми доїли м’ясо лося, якого ти вбив.

— Не журіться! — відповів я. — «Плоскоголові» вас нагодують. А незабаром і я піду на полювання. Не баріться! Рушайте в путь!

Я провів їх берегом річки, і вони поїхали назустріч «плоскоголовим», я ж повернув коня назад. Від’їхавши трохи, я покликав сестру й попросив її дати мені ковдру з бізонячої шкури. У мене була ковдра із шкури лося.

Вона під’їхала до мене, передала свою ковдру і сказала, що разом зі мною повернеться до пастки. Вона хотіла подивитись, як я буду заманювати бізонів.

— Ну що ж! Ти побачиш, як вони знову побіжать від мене, — відповів я.

— Ні, ні, тепер вони не втечуть! — вигукнула вона. — О, як я пишаюся тобою! Я — сестра Апаука, за-манювача бізонів, Дарувальника Достатку!

Я нічого їй не відповів, і всю дорогу ми їхали мовчки.

Коли заходило сонце, я прив’язав коня Пітакі до колоди в загорожі старої пастки. Ведучи мого коня на повідку, ми піднялися стежкою на бескид і поміж кам’яними пасмами спустилися в улоговину.

— Сестро, — мовив я, — мене давно непокоїть одна думка. Якось я чув, як Чотири Роги сказав: «Якби можна було закликати бізонів, сидячи верхи на коні, ніяка небезпека не загрожувала б заманювачеві». Його слова запам’ятались мені, я не переставав про них думати. І якщо стадо пасеться неподалік від улоговини, ми зараз дізнаємося, чи можна заманювати бізонів, сидячи верхи на коні.

На це моя сестра нічого не відповіла. Я подивився на неї і побачив, що вона надто схвильована.

Незабаром ми з’їхали на пагорб поміж скелею й улоговиною, і з вершини пагорба побачили невелике стадо, яке паслося по той бік улоговини. Я залишив сестрі рушницю, наказав їй сховатися за купою каміння й скочив на коня.

Як я вже казав, за улоговиною починалася низка невисоких пагорбів. Ховаючись за ними, я під’їхав до стада, припав до шиї коня, укрився шкурою бізона, вивернувши її хутром наверх, і виїхав з-за пагорба. Поволі наближався я до стада. Нарешті бізони побачили мене й підвели голови. Я відразу ж повернув коня назад до улоговини, вчепився однією рукою за гриву, звісився вниз і прутиком став лоскотати коня між задніми ногами. Він почав хвицатися, а я озирнувся й побачив, що стадо біжить за мною.

Ой, як я зрадів! Ніколи не був я таким щасливим. Мені хотілося співати, кричати, але, звичайно, я стримався. Виїхавши з улоговини, я поскакав у напрямку прірви, а бізони швидко мене наздоганяли. Якби загоничі вискочили зараз із-за кам’яних пасом, стадо лавиною скотилося б зі скелі в пастку. Бачачи, що бізони все ближче й ближче, я випростався, почав кричати і розмахувати ковдрою. Потім я повернув праворуч, а перелякане стадо повернуло ліворуч і, перескакуючи через кам’яне пасмо, побігло на захід. Я знову повернув коня і рушив до того місця, де мене мала чекати сестра. Але вона вже бігла, пританцьовуючи, мені назустріч.

— Ти їх принадив! Ти їх принадив! — кричала вона. — Ой, брате, вони бігли за тобою!