Джеймс Шульц - Ловець орлів

— О, сину мій, — сказав він, — я так боюся за тебе, що у мене навіть в очах темніє. Невже тебе спіткає невдача? Ні, хай там що, а ти мусиш заманити стадо в пастку!

— Мені теж дуже страшно, — відповів я, — але я зроблю все, що в моїх силах. Час іти.

Я підвівся, скочив на коня і, проїхавши між кам’яними пасмами, спустився в улоговину. Виїхавши на рівнину, я зупинив коня біля підніжжя пагорба, який затуляв від мене стадо, і озирнувся: загоничі йшли вздовж кам’яних пасом, і я почекав, поки вони вляглися на свої місця. Тоді я з’їхав на пагорб. Стадо побачило мене, і в цю хвилину я знову відчув упевненість у собі.

Коли перша корова повернула голову й витріщилась на мене, я припав до шиї коня. Довга шкура закривала і мене, і мого коня, тож для тварин, які дивилися на мене здалеку, я був бізоном — можливо, трошки дивним, але все-таки бізоном. Я не дав їм придивитися уважніше. Повернувши коня, я полоскотав його пужалном між задніми ногами. Кінь став хвицатися і поскакав до кам’яних пасом. Стадо відразу помчало за мною.

Дослухаючись до оглушливого тупоту ратиць, я мчав швидше й швидше, перетнув улоговину і виїхав до кам’яних пасом. Стадо мене доганяло. Тоді я повернув на схід і, проїхавши між кам’яними брилами, сховався за східним пасмом. О, яким щасливим я був, коли, озирнувшись, побачив, що бізони мчать просто до прірви! Із-за пасом вискакували загоничі; вони кричали, розмахуючи ковдрами, примушуючи тварин бігти швидше. Гриміли ратиці, хмара пилюки здійнялася над стадом. Зриваючись зі скелі, бізони падали в прірву. Коли остання корова упала вниз, загоничі стежкою збігли до пастки.

Я залишився сам між кам’яними пасмами. Під’їхавши до краю прірви, я зліз із коня, опустився на землю й глянув униз. Туші громадилися одна на одній, воїни добивали покалічених тварин.

Коли був убитий останній бізон, жінки також зайшли за огорожу і вкупі з чоловіками стали здирати шкури з тварин і розсікати туші.

Цілий день кипіла робота. Довго сидів я на вершині скелі, потім спустився в пастку. Чоловіки й жінки вітали мене голосно:

— Апаук! Апаук! Ось іде Апаук, Дарувальник Достатку!

Довго не вмовкали вигуки.

Так я став заманювачем бізонів. Протягом багатьох років заманював я стада для мого народу, а також для «чорноногих», кайна і «череванів». Роботи було багато, і від чотирьох племен я одержував щедрі дари. Згодом і інші люди навчилися заманювати бізонів, але серед мого племені я був єдиним заманювачем. А потім білі збудували форт Бентон, і торговці почали скупляти у нас бізонячі шкури. На них був великий попит. Наші воїни щодня ходили на полювання і вбивали бізонів. У таборі завжди було багато м’яса.

Тепер нікому не потрібні були мої послуги. Через три роки після того, як звели форт, я востаннє заманив стадо для мого племені. Відтоді я мусив або сам ходити на полювання, або посилати когось, коли запас м’яса у нашому вігвамі вичерпувався.

О, як я хотів би, щоб білі ніколи не з’являлись у нашій країні!

Цей чоловік мав два імені. Перше — Джеймс Віллард Шульц — він дістав у спадок від своїх англо-німецьких пращурів, які переселилися в Америку з дозволу англійської королеви ще на початку XVIII століття. Друге — Апікуні, або Біла Сорочка, — він одержав від своїх індіанських друзів, котрих усе життя вважав одноплемінниками.

А життя це вмістило мало не століття. Шульц народився в 1859 році, а помер у 1947-му, як і жив, у глибинці. Він з’явився на світ у місті Вунвілль на півночі штату Нью-Йорк, а пішов із життя в штаті Монтана, поблизу резервації індіанців племені «чорноногих». За кожним із двох імен цього письменника й першопрохідця стояло ціле життя, що відобразило різні риси його самобутнього характеру. Та хоч би скільки життів прожив Апікуні, йому випала одна навдивовижу цілісна доля, хоч і з безліччю драматичних перипетій.

«Непутящого» підлітка, закоханого в дике життя на природі, батьки та родичі намагалися після школи влаштувати у військову академію — але той, як робив це ще у шкільні роки, частенько втікав із занять, щоб послухати оперу або побути в лісі. Коли ж випала нагода поїхати на Захід — поїздка теж була дозволена лише на жорстких умовах, з поверненням назад. Проте повернення відбулося аж через довгі роки, і тоді Шульц остаточно порвав з «цивілізацією».

Умовно кажучи, перше життя Апікуні, життя істинного першопрохідця Заходу, склалося так, як він хотів: у ньому були мисливство, сутички з ворожими племенами, торгівля з індіанцями, подорожі й відкриття. На перший погляд, Шульц був схожим на багатьох шукачів щастя, які сипнули на Захід, будучи не в ладах із законом або з буржуазною цивілізацією. Але тут же починаються важливі відмінності — вони пов’язані зі своєрідністю особистості Апікуні. Доля неухильно вабила його до тих, хто здавався йому природнішим і величнішим, простішим і щедрішим душею. Таких людей Шульц знайшов серед індіанців, а саме у племені «чорноногих», піку ні. Він не був їхнім бранцем — він прийшов до індіанців із доброї волі, тому що багато в чому дивився на світ їхніми очима. Він жив їхнім життям, пристрастями, пережив їхню трагедію — занепад традиційного устрою життя, загибель бізонячих стад. Він одружився з індіанкою на ім’я Нетакі й виростив із нею сина, Самотнього Вовка, згодом самобутнього скульптора. Отож усе, про що пізніше Шульц розповів на сторінках книжок, було ним випробувано, пережито або почуто од вірних людей — тих, у кого зустріла відгук його щира, захоплена, бродяча душа.