Джеймс Шульц - Ловець орлів

Ось чому і на книжки Шульца лягла печать достовірності, що йде від досвіду життя. Шульц поривався відобразити те, що любив: неповторність місця, часу і способу життя. Навряд чи могло б відбутися його друге життя, життя письменника, якби Шульц у ті швидкоплинні роки щасливої молодості, проведеної на фронтирі [25] Фронтир — рухома межа між освоєною східною частиною США і диким Заходом. не був вірним товаришем, допитливим шукачем життя, відкривачем нового, тонким спостерігачем, чутливим до потреб інших людей. Він, щоправда, тоді ще й не помишляв про письменництво, але вже з 70-х років вів щоденники і робив записи.

За всі ці роки Апікуні набув рідкісного життєвого досвіду: пізнав край, що став йому рідним, і притаманні цьому краю звичаї. Знання людей, з якими звела його доля, стало критерієм оцінки будь-якої людської особистості. Люди, близькі автору, часто з’являються на сторінках його книжок. Такий Джозеф Кіп, торговець з індіанцями, і його супутник Вставай-Вовк. А найчастіше це індіанці й напівіндіанці, чоловіки й жінки. Така мати Кіпа, донька відомого вождя майданів Матотопи, та її подруга Жінка-Кроу — обидві стали названими матерями для Апікуні, постійно турбувалися про нього. Такі й вожді племені «чорноногих», воїни і товариші Шульца по полюванню і стежці війни, бо він так глибоко увійшов у життя «чорноногих», що брав участь у військових походах та інших важливих подіях їхнього життя.

І звичайно ж, Шульц досконало вивчив побут і культуру індіанців Американського Заходу: конфедерації «чорноногих», їхніх сусідів гро-вантрів («череванів»), кроу, сіу-ассінібойнів, рівнинних крі та багатьох інших. Він став досвідченим провідником по диких місцях, знавцем повадок різних звірів та їхнього середовища.

Крах подібного способу життя став кінцем першого життя Апікуні. З багатьох причин 1901–1903 роки виявилися в його долі переломними. Зникнення бізонів, ув’язнення «чорноногих» у резервації… Тоді Шульц особисто переконався в тому, що слово й діло у внутрішній політиці уряду сильно розходяться: «чорноногі» довгий час перебували на межі голодної смерті. Все це означало розлуку із звичним, дорогим серцю оточенням. До цього долучилася смерть дружини Нетакі, внутрішнє спустошення від цієї втрати. Тоді ж проти Апікуні почалася судова справа: він звинувачувався в тому, що буцімто брав участь у відстрілі диких тварин у заборонений сезон. І хоча через кілька років Шульца було виправдано, в той час йому довелося тікати від тюрми далеко за межі штату Монтана, міняти місце проживання, розлучитися з друзями і відчути особливо гостру самотність.

У той період воістину рятівним якорем виявилося для Апікуні знайомство з видатним американським ученим-етнографом Джорджем Бірдом Гріннеллом. Ще в середині 80-х років, коли той уперше приїхав у глушину Монтани, Шульц був йому досвідченим провідником, допоміг своїм досвідом і знаннями в роботі над книжкою «Легенди з вігвамів «чорноногих» (1892).

Взагалі, близькість цих двох незвичайних людей була багата на наслідки. Під час поїздок дикими околицями Гріннелл і Шульц складали карти нововідкритих земель, позначали географічні віхи, прикмети довколишнього пейзажу — гори, річки, льодовики — і давали їм назви. А 1902 року обидва дослідники вирішили, що для збереження природних красот на території Монтани слід створити заповідник і врешті-решт домоглися створення Національного парку Глесір. Пам’ять про засновників увічнена в його природних віхах: там в гора Апікуні, пік Гріннелл і льодовик Чорноногих.

А Гріннелл допоміг Апікуні зробити перші кроки у його другому житті: в кар’єрі письменника, пропагандиста індіанської культури, захисника індіанських прав. Він помітив у Шульца талант оповідача й допоміг його розвинути. Так з’явилася перша книжка Апікуні «Моє життя серед індіанців». Авторові було вже під п’ятдесят, однак попереду його очікував напружений творчий шлях, що завершився створенням сорока шести книжок; сорок дві вийшли у світ ще за життя Шульца. Все своє друге життя Апікуні мав потребу в грошах, тим більше, що в пізньому віці часто хворів, страждаючи від наслідків двох тяжких падінь із переломами. Ось чому писати його примушувало не тільки бажання пережити заново роки молодості — хоч і це було, звичайно, важливо. О тій порі в рік виходила одна, а то й дві книжки письменника. Розквіт його слави припадає на середину 20-х років нашого століття. Вже тоді особливою популярністю він користувався у молоді. Апікуні любив запрошувати додому дітей, членів скаутської організації, заснованої ним раніше у Каліфорнії. Вони розводили у нього вдома «вогнище ради» і були найвідданішими його читачами.