Джон Ґрифіт Чейні - ДЖЕК ЛОНДОН. ТВОРИ У ДВАНАДЦЯТИ ТОМАХ. ТОМ ТРЕТІЙ

Томас Магрідж — підлиза, шпигун і викажчик. Він, щоб утертися в ласку до капітана, повернути собі його прихильність, переказував йому матроські розмови. Я певен, це він доніс до слуху Вовкові Ларсенові кілька нерозважних слів Джонсона. Той узяв у корабельній крамничці цератяну робу, що, як виявилося, була дуже низької якості. Він і сказав про те привселюдно. Корабельні крамнички є на всіх котикових шхунах: матрос може там купити все, що йому треба в плаванні. Матрос бере крам, а вартість його вираховується потім з його «пайки» на промислі, бо як мисливці, так і веслярі та стерники одержують якийсь там відсоток від кожної шкури, що здобула їхня шлюпка.

Що Джонсон незадоволений купленим, я того зовсім не знав, і тому мене мов громом уразило те, що мені довелося побачити. Я саме скінчив замітати кают-компанію і Вовк Ларсен втяг мене в розмову про Гамлета, свого улюбленого шекспірівського героя, коли раптом по трапі спустився Йогансен разом із Джонсоном. Матрос скинув кашкета, як велів морський звичай, і шанобливо став посеред кают-компанії, важко й незграбно хиляючись у такт хитавиці і дивлячись в обличчя капітанові.

— Зачиніть двері й засуньте засув,— сказав мені Вовк Ларсен.

Виконуючи наказ, я помітив тривожні вогники в очах у Джонсона, але тоді мені навіть на думку не спало, яка цьому причина. Я не догадувався про те, що мало статися, аж поки воно не скоїлося, але він відразу зрозумів, що має бути, і мужньо чекав цього. В його поведінці я побачив цілковите заперечення матеріалізму Вовка Ларсена. Матрос Джонсон керувався ідеєю, принципом, вірив у справедливість. Правда була його, він знав це, і не боявся. Він і помер би за правду, якби треба було: він лишився б вірний собі й не покривив би душею. І в цьому виявлялася перемога духу над тілом, нескореність та моральна велич душі, що не знала собі меж і підносилася над часом, простором та матерією; тільки вічність і безсмертя могли породити таку непохитність і певність.

Але вернімося назад. Я помітив стурбованість в очах у Джонсона, але хибно подумав, що то природна нерішучість і сором’язливість. Помічник Йогансен стояв осторонь, за кілька кроків від матроса, а спереду, за добрих три ярди, на обертовому стільці сидів сам Ларсен. Коли я причинив двері й засунув засув, настала мовчанка, що тривала, певне, з хвилину. Порушив її Ларсен.

— Йонсоне,— почав він.

— Мене звуть Джонсон, сер,— сміливо нагадав матрос.

— Ну гаразд, чорти б тебе взяли, Джонсоне! Ти не здогадуєшся, чого я тебе викликав?

— І здогадуюсь, і не здогадуюсь, сер,— поволі відповів матрос.— Роботу свою я роблю добре. Помічникові це відомо, та й ви, сер, про це знаєте. Так що тут нема на що нарікати.

— І це все? — спитав Вовк Ларсен м’яким, тихим, мов котяче мурчання, голосом.

— Я знаю, ви маєте щось проти мене,— провадив матрос розважно-повільно, як завше.— Ви не любите мене... Ви... ви...

— Кажи далі,— підганяв його Вовк Ларсен.— Не бійся вразити мене.

— Я не боюся,— відказав матрос, і легкий рум’янець досади виступив на його смаглявому обличчі.— Коли я розмовляю повільно, то це тому, що я не так давно з нашого краю, як ви. Ви не любите мене, бо я поважаю себе як людину. Ось через що, сер.

— Як я тебе розумію, ти поважаєш себе настільки, що суднова дисципліна затяжка для тебе,— відрубав Вовк Ларсен.— Ти мене зрозумів?

— Я знаю по-англійському і розумію, що ви кажете, сер,— відповів Джонсон і ще дужче зашарівся, зрозумівши натяк на кепське знання англійської мови.

— Джонсоне,— сказав Вовк Ларсен, видимо вирішивши, що передмову закінчено і час перейти до головного,— я чув, що ти не зовсім задоволений тією цератяною робою?

— Так, я незадоволений. Вона поганенька.

— І ти про це всюди плещеш?

— Я кажу те, що думаю, сер,— відповів матрос хоробро, не забуваючи, одначе, про звичайне «сер», додаване до кожної фрази.

В цю мить я ненароком глянув на Йогансена. Його здоровезні кулачиська стулювались і розтулювалися, а в виразі його обличчя було справді щось диявольське,— так люто він дивився на Джонсона. Під оком у Йогансена я побачив синця, що набив йому матрос уночі кілька днів тому. Тепер тільки я почав здогадуватися, що має скоїтися щось страшне, але що саме — я не годен був уявити.

— А чи знаєш ти, що жде того, хто скаже про мою крамничку й про мене так, як сказав ти? — допитувався Вовк Ларсен?

— Знаю, сер! — була відповідь.

— Що ж? — спитав гостро й владно Вовк Ларсен.

— Те, що ви й помічник думаєте зробити зі мною, сер.