Джон Ґрифіт Чейні - ДЖЕК ЛОНДОН. ТВОРИ У ДВАНАДЦЯТИ ТОМАХ. ТОМ ТРЕТІЙ

Луїс розповідав мені дещо про Смерть Ларсена. Те, що він сказав, цілком потверджує скупі Вовкові слова про брата. Можна сподіватися зустрічі зі Смертю Ларсеном десь біля японських берегів.

— Тоді тримайся — буде шквал,— віщував Луїс,— бо вони люті один на одного, як правдиві вовки.

Смерть Ларсен капітанує на «Македонії», єдиному пароплаві в усій промисловій флотилії. Це судно має чотирнадцять шлюпок, тоді як на шхунах їх буває тільки по шість. Ходять чутки, ніби на ньому є гармата; подейкують про дивні виправи й авантури цього судна — від довозу контрабандного опіуму до Сполучених Штатів, а контрабандної зброї в Китай і аж до торгівлі чорними рабами й навіть піратства. Я не міг не вірити Луїсові, бо ні разу не спіймав його на брехні, а крім того, він виявляв енциклопедичні знання, коли йшлося про полювання на котиків та про звіробійні флотилії.

На нашій шхуні, що її мовби справді посів диявол, скрізь велось однаково: як на баку та в камбузі, так і в «четвертому класі» та на юті. Люди сварилися й бились, ладні одне одному душу витрясти. Мисливці щохвилини чекали сутички між Смоком і Гендерсоном, бо їхня давня ворожнеча ще не вщухла, хоч Вовк Ларсен рішуче заявив, що сам уб’є того, хто залишиться живий у цій бійці,— якщо направду дійдеться до бійки. Він відверто сказав, що зробить так зовсім не з моральних міркувань: про нього, мовляв, хай би мисливці й геть поперегризали один одному горлянки, якби лиш йому на полювання не потрібні були живі люди. Коли тільки вони потерплять до кінця сезону, він обіцяє їм улаштувати розкішну забаву, де вони зможуть поквитуватися з ворогами, і тоді ті, хто лишиться живий, хай собі викидають за борт загиблих, а потім хай вигадують байки про нещасних, що буцімто потопились у морі. Здається, навіть мисливців уразила його жорстока байдужість. Хоч які вони самі були урвителі, але Вовка Ларсена таки дуже боялися.

Томас Магрідж лащиться до мене, як собака, а я потайці починаю трохи стерегтись його. В нього є та відвага, що її породжує страх,— це мені відомо з власного досвіду,— і якщо коли-небудь ця відвага переможе його страх, він відбере мені життя. Коліно моє уже сливе загоїлось, хоч інколи ще подовгу болить. Поволі відходить і рука, що ото здушив мені Вовк Ларсен. А взагалі здоров’я моє чудове — принаймні так я почуваюсь. Мої м’язи твердішають і товщають. Але на руки мої страшно глянути. Вони червоні, наче ошпарені, нігті брудні й поламані, на пальцях задирки; крім того, дуже допікають мені чиряки, що обкидають мене чи не від корабельної їжі, бо раніш я їх ніколи не мав.

Кілька днів тому мене розважив Вовк Ларсен: я побачив його за біблією. Довго й марно шукали її на початку мандрівки, а згодом вона знайшлася в скриньці у покійного помічника. Я дивувався — що може знадобитись Вовкові в біблії? А він прочитав мені вголос кілька віршів з Еклезіаста. Мені здалося, що він не читає, а скорше висловлює свої власні думки. Гучно й тужливо лунав його голос у тісній каюті, чаруючи і захоплюючи мене. Хоч Ларсен і не освічена людина, але читати він таки вміє бездоганно, надзвичайно виразно. Я ніколи не забуду цього меланхолійного голосу, я немовби чую його й зараз:

— «Призбирав я собі срібла, й злота, і скарби з царів та земель; завів у себе співаків та співачок і все, що веселить людей, та всяку музику.

Я зробивсь великим і багатим, так що переважив усіх, що бували поперед мене в Єрусалимі, а при всім тім премудрість моя зоставалась у мене.

Та як поглянув я на все, що мої руки зробили й скільки я завдавав собі клопоту, працюючи,— бачу, що все воно марне, тільки втома для духу, і ніякої з того користі під сонцем!..

Усьому й усім — одно: однака доля праведному й без-божному, доброму й злому, чистому й нечистому; тому, хто приносить жертви, і тому, хто не приносить жертви; честивому, як і грішникові; тому, хто клянеться, як і тому, хто совіститься клястись.

Се ж то й біда в усьому, що діється під сонцем, що доля однака всім; тим-то й серце в людей повне злості, й безум у серці їх, поки віку їхнього, а потім прилучуються вони до мертвих.

Поки людина в живих, має ще надію, бо ліпше живий пес, ніж лев мертвий.

Живі-бо знають, що помруть, а мертві нічогісінько не тямлять, і немає їм уже заплати, бо й пам’ять про них пішла в забуток.

І любов їх, і ненависть, і боротьба їх минулись, і не матимуть вони повіки участі ні в чому, що діється під сонцем».

— Оце вам і все, Гампе,— сказав він, заклавши пальцем книжку і звівши очі на мене.— Цей проповідник, що був царем Ізраїлю в Єрусалимі, думав так, як і я думаю. Ви назвали мене песимістом. А чи оце не найчорніший песимізм? «Все воно марне, тільки втома для духу, і ніякої з того користі під сонцем!», «Всьому й усім — одно» — дурному й мудрому, чистому й нечистому, честивому й грішникові: і ця доля є смерть, і вона є зло, каже він. Бо проповідник той любив життя і, видно, не хотів помирати, коли казав, що «ліпше живий пес, ніж лев мертвий». Він волів марноту й утому духу, аніж безмовність і нерухомість могили. Так і я. Плазувати в багнюці — це свинство, але не плазувати, бути як колода або каменюка,— про це гидко й подумати. Це суперечить тому життю, що є в мені, бо зміст його — рух, сила руху й свідомість цієї сили руху. Життя нас не задовольняє, та коли ми згадуємо про смерть, незадоволення буває ще більше.