Джон Ґрифіт Чейні - ДЖЕК ЛОНДОН. ТВОРИ У ДВАНАДЦЯТИ ТОМАХ. ТОМ ТРЕТІЙ

— Подивись на нього, Гампе,—сказав Вовк Ларсен, звертаючись до мене,— подивись на цю жменьку живого пороху, на це сполучення атомів, що рухається, дихає, кидає мені виклик і до решти вірить у те, ніби в ньому є якесь добро. Напхавши собі голову фальшивими уявленнями справедливості й чесності, воно хоче жити в згоді з ними, дарма що все це на ньому бідою окошиться. Що ти на це скажеш, Гампе? Що ти думаєш про нього?

— Я гадаю, що він, як людина, кращий за вас,— відповів я, аби відтягти на себе хоч частку того гніву, що мав ось-ось вибухнути над Джонсоновою головою.— Його «фальшиві уявлення», як ви кажете, свідчать про шляхетність і мужність. У вас же немає ні ілюзій, ні мрій, ні ідеалів. Ви — злидар!

Він кивнув головою з якимсь лютим задоволенням:

— Щира правда, Гампе, щира правда. У мене немає ніяких ілюзій, що свідчили б про шляхетність і мужність. Краще живий собака, ніж мертвий лев,— кажу я за Еклезіастом. Моя єдина доктрина — це доктрина доцільності, і вона допомагає вижити. Ця грудочка закваски, що її ми звемо Джонсоном, перестане бути грудочкою закваски, обернеться в порох і тлінь, і тоді мужності й шляхетності в ній лишиться не більше, ніж у будь-якому поросі й тліні, але я, як і раніше, житиму й бушуватиму. Знаєш, що я збираюся зараз зробити? — запитав він.

Я похитав головою.

— Ну, я хочу використати свою можливість побушувати, і ти побачиш, що станеться з шляхетністю. Дивись.

Він сидів за три ярди від Джонсона. Дев’ять футів! А проте він, не встаючи з стільця, стрибнув і враз перемахнув через ті дев’ять футів. Як сидів — так і стрибнув, немов дикий звір, немов тигр. То була лавина нещадного шаленства, і Джонсон марно намагався оборонитись від леї. Одну руку він виставив перед себе, щоб прикрити живіт, а другу руку підняв захистити голову; але Ларсенів кулак улучив якраз посередині, в груди. Удар був страшний, аж гупнуло. Віддих Джонсонові раптом забило, він тільки хекнув важко, як людина, що рубає дерево. Він трохи не впав горілиць, але, захитавшись, утримався на йогах.

Я не можу змалювати всі подробиці страшної сцени, що відбулася потім. То була надто огидна картина. Ще й тепер мене аж млість бере, як згадаю. Джонсон відбивався досить завзято, та де йому було рівнятись до Вовка Ларсена, та ще зі штурманом! Діялося щось жахливе. Я доти не уявляв собі, щоб людина могла стільки витерпіти і ще жити й борюкатися. А Джонсон відбивався. Звичайно, надії йому не було, навіть найменшої, і він знав це так само, як і я; але людська гідність не дозволяла йому кинути боротьбу, що велася за ту саму гідність.

Мені несила вже було дивитись. Я відчув, що божеволію, і метнувся до трапу, щоб відчинити двері й вискочити на палубу. Але Вовк Ларсен облишив на хвилину свою жертву, одним велетенським стрибком наздогнав мене, схопив і шпурнув у найдальший куток кают-компанії.

— Це тобі прояв життя, Гампе,— кинув він мені глузливо.— Лишайся тут і спостерігай. Збирай, коли хоч, дані про безсмертя душі. Крім того, ти ж знаєш, що ми не можемо зашкодити душі Джонсона. Ми можемо тільки зруйнувати тлінне тіло.

Мені здалося, що минули віки, хоч той побій тривав, мабуть, не більш як десять хвилин. Вовк Ларсен і Йогансен удвох насідали на бідолаху. Вони гатили його кулаками, садили своїми важкими черевиками, кидали додолу, піднімали, щоб знову кинути додолу. Він уже нічого не бачив, а кров юшила йому з вух, носа й рота. Кают-компанія стала схожа на різницю. І коли він не міг уже підвестися, вони ще били й копали ногами лежачого.

— Годі, Йогансене, вгамуйся! — нарешті сказав Вовк Ларсен.

Проте в помічникові прокинувся звір, звір невгамовний. Вовк Ларсен мусив аж відштовхнути його; він тільки махнув навідліг рукою, але від того помаху Йогансен відлетів геть, мов легкий корок, і вдарився головою об стіну так, що загуло. Тоді впав додолу, на мить приголомшений, важко дихаючи і безглуздо кліпаючи очима.

— Відчини двері, Гампе,— було мені наказано.

Я послухався, і двоє звірів підібрали непритомну людину, наче торбину з дрантям, та й потягли по вузькому трапі на палубу. Кров бризнула з носа червоним струмком просто до ніг стерничому. То був не хто інший, як Луїс.

Джонсонів товариш по шлюпці. Але стерничий тільки повертав штурвал і незворушно дивився на компас.

Зовсім інакше повівся Джордж Ліч, колишній юнга. Він нас украй здивував. Це Ліч без наказу піднявсь на ют, перетяг Джонсона на бак, перев’язав йому, як міг, рани і, як міг, вигідно вмостив його. Джонсона не лишень годі було пізнати; його лице взагалі втратило людську подобу — так він почорнів і розпух за ті кілька хвилин, що проминули від початку бійки і до того, як його витягли з кают-компанії.