Джон Ґрифіт Чейні - ДЖЕК ЛОНДОН. ТВОРИ У ДВАНАДЦЯТИ ТОМАХ. ТОМ ТРЕТІЙ

Але ж і перепало кокові! Не згірш ніж допіру Джонсонові в кают-компанії. Марно кок намагався оборонитись від розлютованого хлопця. І марно намагався втекти в каюту. Він то котився, то повз до неї, а то силкувався впасти в той бік, коли Ліч збивав його з ніг. А удари сипались на нього, мов град. Ліч підкидав його, як м’яча, а коли кок нарешті, як і Джонсон, простягся безвладно на палубі — почав копати його ногами. І ніхто не заступився за Магріджа. Ліч міг його вбити, але, видимо вгамувавши жагу помсти, він відвернувсь і пішов від свого поваленого ворога, що лежав і скавчав по-щенячому.

Однак ці дві події були тільки початком денної програми. Після обіду зчепилися Смок з Гендерсоном, і в кубрику загриміли постріли. Четверо наляканих мисливців прожогом вискочили на палубу. Стовп густого, їдучого диму, як звичайно від чорного пороху, знявся над відкритим люком. Вовк Ларсен стрибнув униз, і зразу до нас долетіло гупання й грюкіт. І Смок, і Гендерсон були поранені, але капітан ще й набив їх за те, що не послухалися його наказу і покалічили себе перед самим початком полювання. Справді, вони були досить тяжко поранені. Налупцювавши обох мисливців, Вовк Ларсен удався до брутальних хірургічних заходів, після чого перев’язав рани. Я допомагав йому, коли він зондував їх і промивав: я бачив, як обидва вони терпіли його брутальну хірургію без будь-якого знеболювання, випивши тільки по склянці міцного віскі.

Потім у першу вечірню піввахту зчинилася бійка на баку. Причиною були плітки й доноси, через які побито.

Джонсона. З бака чувся великий гамір, а другого дня матроси ходили з синцями: було ясно, що одна половина команди добряче віддухопелила другу.

Під час другої вечірньої піввахти сталася ще одна сутичка — між Йогансеном і худорлявим, подібним до янкі, мисливцем Летімером. Летімер бурчав, що помічник, мовляв, балакає вві сні; за те й зчепилися. Йогансен, дарма що побитий, однаково потім цілу ніч не давав усьому «четвертому класові» спати, вголос переживаючи вві сні перипетії бійки.

І мене цілу ніч мучили кошмари. Минулий день був схожий на страшний сон. Одна звіряча сцена низалась на другу: розпалені пристрасті й холодна жорстокість примушували людей важити на чуже життя, думати про те, як би вразити, покалічити, знищити свого ближнього. Нерви мої були приголомшені і розум також. Все своє життя я прожив, майже нічого не відаючи про звірячість у людині. Справді, я знав життя тільки в його інтелектуальних виявах. З жорстокістю я стикався, але то була жорстокість інтелекту — гострий сарказм Чарлі Ферасета, уїдливі епіграми або терпкі жарти товаришів по клубу, ущипливі зауваження деяких професорів у студентські роки.

Оце й усе. Але що люди можуть зганяти злість на інших, б’ючи їх кулаками та пускаючи кров,— це була для мене незбагненна й страшна новина. «Недарма й прозвали мене «Пестунчик Ван-Вейден»,— думав я, неспокійно пе-ревертаючися з боку на бік, коли прокидавсь на коротку хвильку після страшного сновиддя. Я переконувався, що й справді зовсім не знаю реального життя. Я гірко сміявся з себе, і тоді мені здавалося, що жахлива філософія Вовка Ларсена краще з’ясовує життя, ніж моя власна.

Я злякався, коли усвідомив, у якому напрямку пішли мої думки. Постійна жорстокість навкруги була ніби заразна хвороба. Вона загрожувала очорнити все гарне й світле, що є в житті. Мій розум підказував, що не гаразд було отак знівечити Томаса Магріджа, але воднораз я не міг не радіти, що йому так перепало. І навіть пригнічений страхітливістю мого гріха,— бо то був таки гріх,— я все ж хихотів від хворобливої зловтіхи. Я вже перестав бути Гамфрі Ван-Вейденом. Я був Гамп — юнга на шхуні «Привид». Вовк Ларсен був мій капітан. Томас Магрідж і решта були мої товариші, і печать, що нею вони всі були позначені, зачепила й мене.

Цілих три дні я не тільки виконував свою роботу, але й працював за Томаса Магріджа; і я тішу себе думкою, що робив його діло непогано. Я знаю, що під час мого короткого панування на камбузі Вовк Ларсен був задоволений, а особливо раділи матроси.

— Вперше їм чисту страву, відколи потрапив на шхуну,— сказав мені Гаррісон після обіду, подаючи в двері порожні миски з бака.— Бо Томміне вариво завше відгонило згірклим лоєм. Та він, либонь, ні разу не міняв сорочки, відколи ми з Фріско.

— Авжеж, не міняв,— відповів я.

— Закладаюся, що він і спить у ній,— додав Гаррісон.

— І не програєш,— погодився я.— У тій самій сорочці він і спить, за весь час він її ані разу не скидав.