Джон Ґрифіт Чейні - ДЖЕК ЛОНДОН. ТВОРИ У ДВАНАДЦЯТИ ТОМАХ. ТОМ ТРЕТІЙ

— Вам ще гірше, ніж Хайямові 12 12 Хайям, Омар (бл. 1048—1131) — геніальний перський поет, що оспівував закоханість у життя. , — сказав я.— Він принаймні, переживши звичайні сумніви юності, знайшов задоволення і зробив зі свого матеріалізму джерело радості.

— А хто такий цей Хайям? — спитав Вовк Ларсен, і я вже більш не працював ні того дня, ні другого, ні третього.

Читаючи випадкові книжки, йому не довелося натрапити на «Рубаї», і тепер перед ним відкрився цілий скарб. Я багато віршів пам’ятав, так зо дві третини, та й решту неважко було пригадати. Ми розмовляли годинами про окремі чотиривірші, і він ловив у них нотки скорботи й бунтарства, що їх я сам доти нізащо в світі не відчув би. Можливо, в моїй декламації ці рядки бриніли життєрадісніш; але у Вовка Ларсена була чудова пам’ять: прослухавши двічі, а то й один раз, він запам’ятовував цілі чотиривірші і, проказуючи їх, укладав у них неспокій і бунтарський дух, що майже переконували слухача.

Мене цікавило, який вірш йому найбільше сподобається, і я не здивувався, коли він вибрав вірша, що відбив у собі хвилинне роздратування і цілком суперечив спокійній філософії перса, його життєрадісним поглядам:

— Чудово! — скрикнув Вовк Ларсен.— Знаменито! Ось де розгадка! «Мов буря, мчить». Кращих слів годі знайти!

Марно я заперечував і протестував. Він затопив мене, засипав своїми аргументами.

— Життя з природи не може бути інакше. Життя, коли воно знає, що має припинитися, завжди бунтуватиме. І годі йому стриматись. Біблійний мудрець уважає, що життя й діла земні — це марнота й утома для духу, що це зло; але смерть, що покладе край цій марноті й утомі, на його думку, ще гірше зло. В кожному своєму рядку він тужить, що всім судилося померти. Так само й Хайям, і я, та й ви навіть — бо ж ви повстали проти смерті, коли кок гострив ножа на вас. Ви злякалися смерті. Життя, що є в вас, що становить вашу суть,— дужче за вас, і воно не хоче помирати. Ви от кажете про інстинкт безсмертя, а я кажу про інстинкт життя, який полягає в тому, щоб жити; і коли життю загрожує видима смерть, він перемагає інстинкт так званого безсмертя. Він переміг його у вас (ви ж не можете заперечувати цього), коли той безглуздий кок гострив ножа.

Ви боїтеся його й тепер. І мене ви боїтеся. Цього ви не можете заперечити. Якщо я схоплю вас за горлянку, ось тик,— його рука здавила мені горлянку, аж мені дух сперло,—і почну видушувати з вас життя, ось так, ось так, ваш інстинкт безсмертя згасне, а ваш інстинкт життя, жадоба життя, стрепенеться, і ви будете боротись, щоб врятувати себе. А що? Я бачу жах смерті в ваших очах. Ви махаєте руками. Ви напружуєте всю свою мізерну силу, змагаючись за життя. Ваша рука вчепилась у мою руку, а мені здається, що то метелик на неї сів. Ваші груди важко здіймаються, ви висолопили язика, вид вам посинів, а очі потьмяніли. «Жити! Жити! Жити!» — кричите ви. Ви хочете жити тут і тепер, а не опісля. Ви вже не вірите в своє безсмертя? Ха! Ха! Ви не певні його. Ви не хочете спробувати. Ви певні, що тільки це життя реальне. Ага, в очах вам темнішає й темнішає. Це морок смерті, це припиняється існування, припиняються почуття, припиняється рух; цей морок густішає навколо вас, спадає на вас, обступає вас. Ваші очі затьмарюються. Вони скляніють. Мій голос бринить ледве чутно, наче здалеку. Ви вже не бачите мого обличчя. Але ви ще борсаєтесь у мене в руках. Ви брикаєтесь, б’єте мене ногами. Ваше тіло звивається, як змія. Ваші груди роздимаються. Жити! Жити! Жити!

Далі я не чув нічого. Свідомість мою поглинула темрява, та, що він допіру так яскраво змалював, і коли я вернувсь до тями, то лежав долі, а він палив сигару і замислено дивився на мене; в погляді його світилися знайомі мені іскринки цікавості.

— Ну що, переконав я вас? — спитав він.— Ось нате, випийте. Я хочу про дещо спитати вас.

Я заперечливо замотав по підлозі головою.

— Ваші докази занадто... від... відчутні,— насилу вимовив я, бо мені дуже боліло в горлі.

— За півгодини все минеться,— запевнив він мене.— І я обіцяю, що надалі не вдаватимусь до фізичних аргументів. Тепер уставайте. Сідайте на стілець.

Я був іграшкою в руках цієї потвори, а тому розмова про Хайяма та Еклезіаста почалася знову. Півночі ми просиділи, розмовляючи.

Останні двадцять чотири години на судні панувала якась вакханалія звірства. Вона пролетіла, як епідемія, від кают-компанії до бака. Не знаю навіть, з чого почати. Зайшлося, звісно, з Вовка Ларсена. Взаємини в команді через постійні сварки, суперечки та ворожнечу були напружені, повсякчас у стані нестійкої рівноваги, і лихі пристрасті вибухали полум’ям, як пожежа в прерії.