Джон Ґрифіт Чейні - ДЖЕК ЛОНДОН. ТВОРИ У ДВАНАДЦЯТИ ТОМАХ. ТОМ ТРЕТІЙ

— Як то ні? — заперечив я.— Адже ж я так нічого й не зрозумів.

— Про що ж іще вам розповідати? — спитав він і знову насупився.— Про моє злиденне дитинство? Про те, як доводилося жити самою рибою, та й то не досхочу? Про те, як, ледве навчившись лазити, я випливав з рибалками в море? Про своїх братів, що один по одному виходили «орати моря» і більше не поверталися? Про себе, що не вмів ні читати, ні писати, а з десяти років плавав за юнгу на старих суднах, що ходили понад узбережжям? Про погану їжу та ще гірші звичаї? Чи про стусани та штурхани зранку й на ніч замість людського слова? Чи про страх, ненависть і муку, що були моїм єдиним душевним поживком? Я не люблю згадувати про це. Навіть тепер, коли воно мені спадає на думку, я навіснію. Поміж тих каботажних шкіперів бували такі, що я, коли вже вбився в силу, ладен був вернутись туди та повбивати їх, але життя закинуло мене в інші краї. Нещодавно я навідувався в ті місця, але, на жаль, усі ті шкіпери вже повмирали, опріч одного. Тоді, ще як я юнгував, він був помічником; як я оце недавно зустрів його, він був уже шкіпер, а після нашої зустрічі став калікою — ходити ногами йому більше не доведеться.

— Але ж ви читали Спенсера й Дарвіна, а кажете, що ніколи не ходили до школи? Де ж ви навчилися читати й писати? — спитав я.

— На англійських торговельних суднах. Дванадцяти років я був кают-юнгою, чотирнадцяти — палубним юнгою, шістнадцяти — вже повним матросом, а сімнадцяти років я вже був досвідчений моряк і верховода на баку. Повний безмежно гордих планів і безмежно самотній, не маючи допомоги, не зустрічаючи співчуття, я сам доходив усього: сам вивчив навігацію, математику, природничі науки, літературу, і чого лишень я не вивчав! Та на що воно мені все придалось? Капітан і власник судна в розквіті сили, на верховині життя, як ви кажете, і ось я вже починаю старіти, котитися вділ. Безглуздо, чи не правда? Коли зійшло сонце, мене припалило, і я засох, бо не мав коріння.

— Але історія розповідає нам про невільників, що досягли порфіри,— докірливо сказав я.

— Історія розповідає також про сприятливі обставини, за яких тим невільникам пощастило її досягти,— відказав він похмуро.— Ні одна людина сама не створює цих обставин. Усі визначні люди просто вміли скористати з нагоди, що траплялася їм. З такої нагоди скористав корсіка-нець. Мої мрії були не менш величні ніж його. Я зумів би використати сприятливі обставини, але ніколи не спіткав їх. Виріс бур’ян і заглушив мене. Тепер, Гампе, я можу сказати вам, що ви знаєте про мене більше за всіх у світі, опріч хіба мого рідного брата.

— А хто він? І де він тепер?

— Він — власник промислового пароплава «Македонія» і полює на котиків,— була відповідь.— Ми, певне, зустрінемо його біля японського узбережжя. Люди звуть його Смерть Ларсен.

— Смерть Ларсен? — мимоволі вихопилося в мене.— Він що — схожий на вас?

— Я б цього не сказав. Він просто безмізка тварюка. В ньому, як і в мені, багато... багато...

— Звірячого? — підказав я.

— Так,— дякую вам за слово,— звірячого, але він насилу вміє читати та писати.

— І ніколи не розважає над життям? — додав я.

— Ніколи,— відповів Вовк Ларсен з невимовним смутком у голосі.— І він щасливий, бо живе самим життям. Він занадто захоплений життям, щоб думати про нього. Я зробив помилку — мені ніколи не треба було заглядати в книжку.

«Привид» досяг найпівденнішої точки тієї дуги, що він описував по Тихому океані, і повертав уже на північний захід, тримаючи курс на якийсь самотній острівець, де, як казали на судні, ми мали запастися питною водою, перше ніж розпочати полювання на котиків біля берегів Японії. Мисливці вправлялися в стрільбі з дробовиків та карабінів, веслярі й стерники ладнали вітрила, обмотували весла й кочети ремінцями або шнуром, щоб вони не рипіли, коли підпливатимуть до котиків, одне слово, наводили лиск, як мовляв Ліч.

До речі, його рука цілком загоїлася, але шрам залишимся на все життя. Томас Магрідж боїться Ліча вдень і вночі, мов смерті, і не важиться виходити на палубу, коли споночіє. На баку, як завжди, бувають сварки. Луїс каже, що хтось переносить матроські розмови на ют, і двох таких шептунів уже спіймано й добре набито. Він боїться за Джонсона, весляра з його шлюпки,— йому не минути лиха. Джонсон занадто відверто каже, що думає, та ще двічі чи тричі завівся з Вовком Ларсеном, коли той перекручував його прізвище. Йогансена матрос налупцював якось уночі на палубі, і відтоді помічник почав вимовляти Джонсонове прізвище як слід. Але провчити отак і Вовка Ларсена Джонсон, звичайно, не зможе, шкода й гадки.