Джон Ґрифіт Чейні - ДЖЕК ЛОНДОН. ТВОРИ У ДВАНАДЦЯТИ ТОМАХ. ТОМ ТРЕТІЙ

Вранці, після сніданку, Томас Магрідж почав своє: чирк, чирк, чирк... Я сторожко озирнувсь на нього, бо стояв навколішках, вибираючи попіл з печі. Коли я, викинувши попіл за борт, повернувся, він уже балакав з Гаррісоном. Простосерде селюкове обличчя аж світилося подивом.

— Еге! — просторікав Магрідж.— І що ж, думаєш, суд? Припаяли мені два роки в Редінгу 10 10 Редінг — місто на півдні Англії, відоме своєю каторжною тюрмою. . Та мені на те було начхати. Зате ж я й наточив юшки з того поганця! Ото побачив би ти! Ніж був отакий-о, достоту як цей. Я як ширну його, наче у свіже масло, а він як заскавчить! Ну чистий тобі цирк! — Він зиркнув у мій бік — чи слухаю я — і повів далі: — «Та я ж нехотячи, Томмі,— скиглить,— їй же богу, я ж нехотячи!» — «А ось я тобі покажу нехотячи!» — кричу я та знов на нього! Я з нього паси різав, ось що, а він усе скавчить. Раз ухопився рукою за лезо, то я як смикну ножа — й порізав йому пальці до кістки.

О, там було на що подивитися, скажу я тобі!

Помічників оклик урвав криваве оповідання, і Гаррісон пішов. Магрідж сів на високому порозі камбуза і знову заходився гострити свого ножа. Я кинув совок і спокійно всівся на ящику з вугіллям, повернувши обличчя до кока. Він уп’яв у мене лютий погляд. Зовні цілком спокійно (хоч серце, здавалося, ось-ось вискочить з грудей) я вийняв Луїсового кортика й почав і собі гострити його на бруску. Я сподівався від кока якогось вибрику, але, на моє здивування, він ніби й не помічав, що я роблю. Він гострив свого ножа, а я — свого. Так ми просиділи віч-на-віч години зо дві і все гострили свої ножі, поки новина розійшлася по всьому кораблю і половина екіпажу стовпилася біля дверей до камбуза подивитися на це видовище.

Нас під’юджували, давали нам різні поради. Джок Гор-нер, спокійний, лагідний мисливець, на вигляд такий, що й мухи не зачепить, радив мені колоти не між ребра, а спіднизу в черево, і зробити, мовляв він, «іспанський виверт» лезом. Ліч, виставляючи наперед зав’язану руку, просив мене лишити хоч шматочок кока для нього; раз чи двічі на краю пів’юта зупинявся Вовк Ларсен, цікаво поглядаючи на те, що він називав гранням закваски.

Я сміливо можу сказати, що в ту хвилину життя й для мене мало мізерну вартість. У ньому не було нічого прекрасного, нічого божественного: просто сидять двоє боягузливих створінь та гострять залізо об камінь, а гурт таких самих боягузливих створінь дивиться на них.

Половині їх, я певен, дуже хотілося, щоб ми один одному пустили кров. То ж була б розвага! І навряд чи хоч один став би нас розбороняти, якби ми стялися на смерть.

А з другого боку, то була безглузда, дитиняча комедія. Хто це там у корабельному камбузі гострить ножа — чирк, чирк, чирк, попробує лезо пальцем та й знову — чирк, чирк? То Гамфрі Ван-Вейден. Чи можна уявити неймовірнішу картину? Ніхто з моїх знайомих не повірив би, що це можлива річ. Недарма ж мене все моє життя називали «Пестунчик Ван-Вейден»; а що «Пестунчик Ван-Вейден» здатен на такі речі — це було відкриття для Гамфрі

Ван-Вейдена, і він не знав, чи радіти йому з того, чи соромитись.

Але нічого не сталося. Під кінець другої години Томас Магрідж відклав ножа й бруска і простяг мені руку.

— Навіщо нам виставляти самих себе на глум оцим мордам? — спитав він.— Вони не люблять нас і тільки раді будуть, коли ми один одному переріжемо горлянки. Ти хлопець бравурний, Гампе. В тобі є порох, як ви, янкі, кажете, і ти мені подобаєшся. Стиснім один одному руки, та й квит.

Хоч я й був боягуз, але не такий, як він. Це була безперечна перемога, і, щоб закріпити її до кінця за собою, я не захотів стиснути ту огидну руку.

— Ну, дарма,— сказав він покірливо,— не хочеш — не треба, але ти мені однак до душі.— І, щоб якось затерти свою ганьбу, він грізно повернувся до глядачів: — Геть від дверей, ви, швабри погані!

Аби підсилити свої слова, він схопив каструлю з окропом; побачивши те, матроси сахнулись назад. То була, так би мовити, перемога Томаса Магріджа, що дала йому змогу пристойніше стерпіти поразку переді мною, але він був, певна річ, надто обережний, щоб дозволити собі прогнати й мисливців.

— Бачу, кокові амба,— озвався Смок до Горнера.

— Авжеж,— відповів той.— Тепер хазяїн у камбузі буде Гамп, а кухар підібга хвоста.

Магрідж, зачувши те, скинув на мене оком, але я й узнаки не дав, що теж чую ту розмову. Я не думав, що моя перемога буде така цілковита й сягне так далеко, але твердо постановив собі не поступатись ні на крихту. Минали дні, і Смокове пророцтво справдилося. Кок був зі мною навіть плохіший і запобігливіший, ніж з Вовком Ларсеном. Я вже не величав його «паном» і «сером», не мив більше брудного посуду і не чистив картоплі. Я робив свою власну роботу — тільки свою роботу, робив її, коли і як мені подобалося. Я носив кортика в піхвах на поясі, як те роблять матроси, і до Томаса Магріджа тепер ставився владно і погордливо.