Джон Ґрифіт Чейні - ДЖЕК ЛОНДОН. ТВОРИ У ДВАНАДЦЯТИ ТОМАХ. ТОМ ТРЕТІЙ

— Ну, начувайся ти, кухарю,— сказав він,— гаряче тобі стане. Квапитись я не буду. Я загляну до тебе, коли ти будеш без ножа.

Сказавши це, він повернувся й спокійно вийшов собі. Магрідж пополотнів із жаху, коли побачив, що він наробив, і зрозумів, чого можна сподіватися рано чи пізно від людини, яку він поранив. Але зі мною він став ще клятіший, ніж доти. Хоч він і боявся неминучої розплати за вчинене, та водночас розумів, що це була для мене дуже виразна наука, і почав ще більше знущатися з мене та попихати мною.

Вигляд тої крові, яку він сам пролив, розбудив у ньому жадобу вбивства, що межувала з божевіллям. Йому, либонь, уже в очах червонилося від тої крові. І хоч душевний стан цей досить темний, проте я міг читати його думки так ясно, ніби їх було в книжці надруковано.

Минуло кілька днів. «Привид» усе плив за пасатом. Можу заприсягтися — божевілля в очах у Томаса Магріджа що день то розпалювалося дужче. І признаюся, що я боявся, навіть дуже боявся. Цілий день — чирк, чирк, чирк ножем по брускові. А пробуючи лезо, хижо поглядає на мене. Я боявся стати до нього спиною і щоразу виходив з камбуза задки, що дуже тішило матросів і мисливців; вони навіть збиралися біля камбуза подивитись, як я виходитиму. Напруження було надто велике. Іноді я думав, що збожеволію,— це ж так легко могло статися на кораблі, де самі звірі та божевільні. Кожної години, кожної хвилини моє життя було в небезпеці. Душу мені жер неспокій, та ніхто на всьому судні не співчував мені настільки, щоб прийти на допомогу. Часом я думав удатися до Вовкової Ларсенової ласки, але згадка про ту диявольську посмішку, що загорялась у нього в очах, коли він говорив про природу життя та безсмертя душі, примушувала мене мовчати. Іноді я серйозно думав відібрати собі життя, і потрібна була вся сила моєї оптимістичної філософії, щоб одної темної ночі не скочити за борт.

Кілька разів Вовк Ларсен намагався втягти мене в розмову, але я відповідав йому коротко й ухильно. Нарешті він звелів мені на деякий час знову зайняти місце за столом у кают-компанії, а кокові — робити мою роботу. Тоді я розповів йому відверто, скільки мені довелося витерпіти від Томаса Магріджа за ті три дні, що я пробув з ним, з Вовком Ларсеном.

— То ви боїтеся, еге?

— Так,— відверто, з викликом відказав я,— боюся.

— Такі ви всі,— вигукнув він напівсердито,— одно розпатякуєте сентиментально про безсмертну душу, а померти боїтеся. Допіру загледіли гострого ножа й боягуза-кока і вже чіпляєтеся за життя, забувши всю свою рожеву філософію. Як же так, мій любий друже, ви ж будете жити вічно! Ви — бог, а бога вбити не можна. Кок не може зашкодити вам. Ви ж певні, що воскреснете з мертвих. Чого ж вам боятися?

Ви маєте перед собою вічне життя. Ви мільйонер щодо безсмертя, мільйонер, чий капітал не може бути втрачений, бо він менш тлінний, ніж зорі, і такий же безмежний, як простір і час. Ви не можете втратити свого маєтку. Безсмертя — це річ, що не має ні початку, ні кінця. Вічність є вічність, і коли ви помрете тут і тепер, ви житимете десь-інде в майбутньому. І як це прекрасно — визволення від тіла й вільне буяння духу. Кок не може зашкодити вам. Він може тільки штовхнути вас на стежку, якою ви вічно маєте йти.

Якщо ви все ж не хочете, щоб вас на неї штовхнули, то чом би вам не штовхнути кока? Згідно з вашими ідеями, він також повинен бути мільйонером безсмертя. Ви не можете зробити його банкрутом. Його акції завжди йтимуть по номінальній вартості. Спровадивши його з цього світу, ви не можете вкоротити йому життя, бо воно не має ні початку, ні кінця. Він неминуче житиме й далі — десь-інде, в якийсь інший спосіб. То штовхніть же його на стежку безсмертя. Проштрикніть його ножем, випустіть на волю його дух. Тепер його тіло — брудна в’язниця, і ви зробите йому тільки ласку, розбивши двері цієї в’язниці. І хто знає? Може, з цього бридкого тіла полине у блакитні високості прекрасна душа. Штрикніть його, і я обіцяю віддати вам його посаду, а він одержує сорок п’ять доларів на місяць.

Ясно було, що я не міг від Вовка Ларсена сподіватися ні допомоги, ні співчуття. Ніхто мені не поможе; я мушу подбати про себе сам. Страх породив у мені відвагу, і я надумав, як побити Томаса Магріджа його власною зброєю. Я й собі позичив у Йогансена брусок. Стерничий Луїс уже давно канючив у мене згущеного молока й цукру. Комора, де зберігалися ці делікатеси, була внизу під кают-компанією. Якось, вибравши нагоду, я поцупив п’ять бляшанок молока і вночі, коли Луїсові випала черга стояти на вахті, виміняв у нього кортика, такого самого сточеного й страшного на вигляд, як і ніж Томаса Магріджа. Кортик був іржавий і тупий. Але я крутив точило, поки Луїс нагострив лезо. Тієї ночі я спав спокійніше, ніж звичайно.