Джон Ґрифіт Чейні - ДЖЕК ЛОНДОН. ТВОРИ У ДВАНАДЦЯТИ ТОМАХ. ТОМ ТРЕТІЙ

— Звісно,— сказав я.— Те, що гроші у вас, це факт.

Його обличчя засяяло. Йому, певно, сподобалась моя проникливість.

— Але ви відхиляєтесь від суті питання,— вів я далі,— що пов’язане з правом.

— Он воно як! — зауважив він, скривившись.— Я бачу, ви ще вірите в такі речі, як право, як правда і неправда.

— А ви? Не вірите зовсім? — спитав я.

— Ані на крихту. Сила — це право, ото й усе. Хто кволий, той неправий. Або можна приблизно ще так: добре бути дужим, і погано — кволим. Ще краще сказати: дужим бути приємно, бо це вигідно; а кволим бути неприємно, бо це невигідно. Ось на разі — мати ці гроші приємно. Це добре для того, хто має їх. І тому, мігши мати ці гроші, я скривдив би себе й те життя, що в мені, якби віддав їх вам, відмовившись від приємності мати їх самому.

— Але ви кривдите мене, беручи їх,— заперечив я.

— Зовсім ні. Одна людина не може скривдити іншу. Вона може скривдити тільки себе саму. Я бачу, що завжди вчиняю кривду, коли враховую чужі інтереси. Невже ви цього не розумієте? Як можуть дві часточки закваски вважати себе скривдженими, коли вони одна одну хочуть пожерти? Це ж закладене в їхній природі — намагатися когось проковтнути і не датися проковтнути. Коли вони відступають від цього закону — вони чинять гріх.

— То ви не вірите в альтруїзм? — спитав я.

Це слово видалося йому наче знайомим, але змусило замислитись.

— Стривайте, це щось подібне до співробітництва?

— Деякий зв’язок тут є,— відповів я, не дивуючись цим разом прогалині в його словнику, набутому читанням і самоосвітою. Наукою його ніхто не керував, і хоч думав він багато, але говорив мало, а то й зовсім мовчав.— Альтруїстичний вчинок це вчинок задля добра інших людей, вчинок некорисливий на протилежність до вчинку заради себе, тобто егоїстичного.

Він кивнув головою.

— О, так. Тепер пригадую. Мені траплялося це слово у Спенсера 7 7 Спенсер, Герберт (1820—1903) — англійський філософ-позитивіст, соціолог та психолог. .

— У Спенсера? — вигукнув я.— Невже ви читали його?

— Не дуже багато,— визнав він.— Я цілком зрозумів «Основні засади», але на «Біології» вітер покинув мої вітрила, а на «Психології» я й зовсім опинився в мертвому штилі, і надовго. По щирості кажучи, я не міг зрозуміти, куди він гне. Спершу я гадав, що причина в убозтві мого розуму, але потім зрозумів, що мені просто бракувало підготовки. Я не мав відповідної бази. Тільки Спенсер та я знаємо, чого він мені коштував. Але з його «Даних етики» я дещо виніс. Оце там я здибав «альтруїзм» і тепер пригадую, як його було там ужито.

Я не уявляв собі, що могла винести ця людина з творів Спенсера. Я пам’ятаю Спенсера досить добре, аби знати, що альтруїзм лежить в основі його ідеалу людської поведінки. Вовк Ларсен, очевидно, просіяв науку великого філософа, вибираючи з неї те, що відповідало його потребам і бажанням, а решту відкидаючи.

— Що ж ви ще звідти винесли? — спитав я.

Він трохи зсунув брови, напружено підшукуючи належні вислови для думок, про які він ніколи ще не говорив ні з ким. Я почувався піднесено. Тепер я заглиблювався йому в душу так само, як він звик заглиблюватися в інші душі. Я досліджував незнайомі землі. І дивна, дуже дивна картина розгорнулася перед моїми очима.

— Коротко кажучи,— почав він,— Спенсер висловлює приблизно таку думку: по-перше, людина має дбати за власний добробут — це морально і добре. По-друге, вона має дбати про добробут своїх дітей. По-третє, вона має дбати про добробут людства.

— Але найвищий, найкращий і найсправедливіший учинок,— докинув я,— це коли водночас він корисний і для тебе, і для твоїх дітей, і для всього людства.

— Я б так не сказав,— відповів він.— Не бачу в цьому ні потреби, ні здорового глузду. Я відкидаю людство і дітей. Заради них я не поступлюся нічим. Все це сентиментальні витребеньки, принаймні для того, хто не вірить у вічне життя,— ви самі не можете цього не розуміти. Якби мене чекало безсмертя, альтруїзм був би платнею за цього. Я міг би хтозна й як піднести свою душу. Але попереду нема нічого вічного, крім смерті, а закваска життя грає в мені ненадовго. Тож було б неморально принести себе в жертву. Жертва з мого боку, що хоч на мить скоротила б це грання,— нерозумна, ба навіть несправедлива щодо самого себе, це просто злочин. Я не повинен нічого втратити, і кожний мій фермент треба використати якнайдоцільніше. Вічна нерухомість, що згодом прийде до мене, не полегшає й не поважчає від того, чи я пожертвую себе заради когось, а чи ні — в той короткий час, поки грає моя життєва закваска.