Джон Ґрифіт Чейні - ДЖЕК ЛОНДОН. ТВОРИ У ДВАНАДЦЯТИ ТОМАХ. ТОМ ТРЕТІЙ

— Тоді ви індивідуаліст, матеріаліст, а отже, й гедоніст 8 10 Редінг — місто на півдні Англії, відоме своєю каторжною тюрмою. .

— Важкі слова,— засміявся він.— Але що означає «гедоніст»?

Я пояснив йому, і він кивнув згідливо головою.

— До того ж ви така людина,— провадив я далі,— що їй не можна довіряти навіть у дрібницях, коли справа хоч трохи торкається егоїстичних інтересів.

— Тепер ви починаєте розуміти,— сказав він, радісно всміхаючись.

— Ви — людина, цілком позбавлена того, що світ зве моральністю.

— Так.

— Людина, що її треба завжди боятись...

— Саме так.

— Боятись, як змії, тигра, акули.

— Тепер ви знаєте мене,— сказав він.— Знаєте мене так, як узагалі мене знають. Мене називають Вовком.

— Ви якась потвора,— додав я відважно,— Калібан, що думав про Сетебоса 9 9 Калібан — персонаж із Шекспірової «Бурі», напівлюдина-напівстраховисько. Сетебос (згадуваний також у «Бурі») — за свідченням їдена, автора «Історії мандрівки до Західної та Східної Індії» (1577), «головний диявол» у патагонців. Тут мається на увазі поему англійського поета-романтика Р. Браунінга (1812—1889) «Калібан про Сетебоса», в якій Калібан висловлює обурення проти сили людського розуму. , діяв так, як ви дієте, коли раптом здолає вас якась примха.

Ларсен спохмурнів, не зрозумівши порівняння,— він, очевидячки, не був знайомий з цією поемою.

— Я саме читаю Браунінга,— признався він,— але щось не дається він мені. Ще не так далеко зайшов, а вже ладен би й кинути.

Щоб не розводитись довго, скажу просто, що я приніс книжку з його каюти і прочитав йому вголос «Калібана». Він був у захопленні. Цей примітивний погляд на речі й спосіб мислення він цілком розумів. Раз у раз він уривав мене своїми зауваженнями й критикою. Коли я закінчив, він звелів мені перечитати поему вдруге й утретє. По тому ми зав’язали дискусію про філософію, науку, еволюцію, релігію. Він виявляв хиби самоука, а також упевненість і прямолінійність, властиву первісному розумові. Саме в простоті міркувань полягала його сила, і матеріалізм його був переконливіший, аніж витончений і складний матеріалізм Чарлі Ферасета. Не скажу, що Ларсен переконав мене,— я-бо страшенно впертий і, як казав Ферасет, «темпераментний» ідеаліст,— але він штурмував останні передмур’я моєї віри з такою силою, яка мимоволі викликала пошану, дарма що я не погоджувався з ним.

Час минав. Пора вже було на вечерю, а стола ще й не накрито. Я почав непокоїтись, а коли Томас Магрідж, лютий як чорт, заглянув униз, я підвівся, щоб узятися за свої обов’язки. Але Вовк Ларсен гукнув йому:

— Сьогодні, кухарю, попораєшся сам. Гамп мені потрібен, обходься без нього.

І знову трапилося неймовірне. Ввечері я сидів за столом з капітаном і мисливцями, тоді як Томас Магрідж обслуговував нас, а опісля мив посуд. Це була калібанівська примха Вовка Ларсена, і я побоювався, що матиму з неї самі прикрощі. А тим часом ми розмовляли й розмовляли, що дуже дратувало мисливців, бо вони з нашої розмови нічогісінько не розуміли.

Три дні відпочинку, три щасливих дні відпочинку мав я, коли був у товаристві Вовка Ларсена, їв за столом у кают-компанії і не робив нічого, лише розмовляв з ним про життя, літературу та всесвіт, тоді як Томас Магрідж кипів і лютував, роблячи і свою і мою роботу.

— Стережися шквалу, оце все, що я тобі скажу,— попередив мене Луїс, коли Вовк Ларсен зійшов униз утихомирювати мисливців, давши нам яких півгодини вільних на палубі.— Ніколи не вгадаєш наперед, чого від нього ждати,— провадив Луїс на моє прохання висловитись ясніше.— Він мінливий, як вітер або морська течія. Не вгадаєш ніколи його коників. Уже думаєш, ніби знаєш його і внатурився з ним, а він візьме та ще й так закрутить — накинеться на тебе, рознесе на шмаття всі твої вітрила, що ти поставив на добру погоду.

Отже, я зовсім не здивувався, коли вибухнув шквал, за який попереджував Луїс. Ми з капітаном розгарячкувалися в суперечці — про життя, звичайно,— і я, набравшись не в міру сміливості, торкнувся вдачі Вовка Ларсена та його вчинків. Правду мовивши, я розтинав і вивертав йому душу так само безжально, як він робив те з іншими. Можливо, це було необережно з мого боку — така гостра мова, але я відкинув усю стриманість і різав та рубав йому, аж поки він розлютився. Його засмагле, бронзове обличчя зробилося чорне від гніву, очі йому спалахнули. В них не було вже ні ясності, ні здорового глузду — нічого, крім шалу божевільної людини. Я бачив у ньому вовка, та ще й скаженого вовка.