Лізелотта Вельскопф-Генріх - Сини Великої Ведмедиці

— Токай-іхто Готовий зробити те, що вирішить рада вождів і старійшин, — коротко і глухо відповів вождь.

Здавалося, Токай-іхто не мав охоти продовжувати цю розмову, і Відпочиваючий Бізон взяв це до уваги.

Було вже за північ, коли гості попрощалися і залишили тіпі. Найзнатніша людина Ведмежого братства старий чаклун Гавандшіта разом з Токай-іхто повів Відпочиваючого Бізона і посланців до свого намету, гостями якого вони були.

Тим часом вхід до намету Токай-іхто лишався відкритим. Дівчина і стара жінка вийшли з глибини і прибрали кисети та рогожі. Надворі з'явився чорний собака і почав принюхуватись. Янтарно-жовті очі вовкодава пожадливо виблискували, коли молода дівчина кинула йому об'їдені бізонячі ребра. Кості затріщали між його вовчими зубами, і вмить він їх розгриз і проковтнув. Після цього собака поважно увійшов до намету і ліг біля вогнища. Дівчина знову настромила на один з рожнів шматок м'яса, що, очевидно, призначався для самого Токай-іхто.

Коли вождь повернувся, він застав у своєму наметі, крім Шефа де Лю і жінок, ще Хитрого Бобра і того худорлявого воїна, що дорогою додому узяв делавара на свого коня. Делавар помітив, як повеселіло обличчя вождя, коли він побачив цих воїнів. Токай-іхто підійшов до Бобра і поклав йому руку на плече.

— Як справи мого брата, найхитрішого з племені дакотів? Чи стало в мене їжі, щоб досхочу наповнити його шлунок і щоб він міг би знову перетерпіти голодні дні, які змушений переживати через жінок свого намету?

Насмішкуватий худорлявий воїн зареготав, а Бобер скривився.

— Товаришу моїх хлоп'ячих років, — відповів він вождеві, — чому після такого приємного частування ти хочеш встромити списа в моє серце і дозволяєш своєму язикові говорити про тих жінок, що є лихом мого життя?

— Це дивує мене! — втрутився Шеф де Лю, що був ще неодружений. — Чому хитрий воїн привів у свій намет жінок, які йому не подобаються? Адже він може їх знову відпровадити геть!

Худорлявий на це усміхнувся, а Бобер подивився на делавара очима вмираючого оленя.

— Привів у свій намет? О Шеф де Лю, я взагалі ще ні одної жінки не привів у свій намет, хоч мої очі вже бачили двадцять чотири зими. Усіх цих жінок я застав у своєму наметі: мати моєї матері, три дочки моїх батьків, чоловіки яких загинули в бою, і три дочки цих дочок, яких ще жоден воїн не побажав узяти за дружину.

— Отже, в наметі Бобра є багато роботящих рук! Бобер недовірливо глянув на Шефа де Лю.

— Може, Шеф де Лю хоче придбати собі роботящу жінку? Я можу дати йому таку!

Делавар, що ненавидів жінок, заперечливо похитав головою.

— Я б і сам не радив цього вождеві делаварів, — чесно висловив свою думку Бобер. — Бойова сокира Токай-іхто гостра, але ще гостріші язики, що верховодять у моєму наметі!

Вождь звелів своїй сестрі подати миску з чимсь червонуватим і підніс її Боброві.

— Ось, — сказав він, — покута за те, щ© я нагадав своєму гостеві про смуток його життя!

Очі Бобра заблищали.

— О-о! Собача печінка! Яка чудова їжа! Великий Токай-іхто! Можна мені самому все це з'їсти?

— Тобі одному, товаришу моїх хлоп'ячих років!

— Якщо тільки ти зможеш, — двозначно зауважив худорлявий.

— Чи зможу? З'їсти дві собачі печінки? Я? Ох ти, суха тополе!

Бобра неабияк образив сумнів щодо витривалості його шлунка. Їсти сиру собачу печінку було для червоношкірих чимсь подібним до спорту; вони влаштовували випробування, хто спроможний з'їсти найбільше — звичай, який до певної міри нагадував змагання білих споювати одне одного до нестями.

— З'їсти дві собачі печінки! — знову заговорив Бобер, що ніяк не міг заспокоїтись. — Чи ти забув, мій сухорлявий брате,» адже я переміг усіх під час останнього собачого танку? Я з'їв п'ятнадцять печінок і почував себе чудово, тоді як інші воїни у найжалюгіднішому стані змушені були залишити місце змагань і сховатися в кущі!

— Було таке! — підтвердив худорлявий серйозним тоном. — Але тепер побачимо, чи пощастить тобі і з оцими двома печінками.

— Чому ж не пощастить? У чім справа? Чи вони не добрі, не крихкі?

— Мені здається, добрі, — промовив Токай-іхто, розглядаючи печінки у відблисках вогню.

— Тоді ви зараз побачите, як швидко… — Бобер запустив руки в миску і, тримаючи в кожній руці по печінці, підніс їх вгору, роззявив рота і навмисне кумедно, ніби з пожадливістю, вирячив очі, —… як швидко я упораюсь з ними! — закінчив він і вп'явся зубами в печінку.

Але тут сталося несподіване. Чорний пес високо підплигнув, і не встиг Бобер озирнутись, як розбійник ухопив обидві печінки і, прищуливши вуха, прожогом вилетів з намету. Знадвору почулося коротке пожадливе чавкання — щасливчик без жодних докорів сумління знищував рештки свого вгодованого родича.