Лізелотта Вельскопф-Генріх - Сини Великої Ведмедиці

Запона в наметі відхилилась. Токай-іхто повернувся з купання і зараз же з великою увагою заходився піклуватись про здоров'я свого гостя. Розвідник не звик, щоб хто-небудь дбав про нього, і, здивований і вдячний, дозволяв робити з собою все. Токай-іхто допоміг йому скинути подерту сорочку та старі коричневі оксамитові штани і звелів жінкам принести трохи ведмежого жиру, що очищає від пилу й поту. Вождь обережно оглянув рану гостя.

— Загоїться, — сказав він, — але Шеф де Лю не менш як півмісяця повинен відпочивати у наметі. Може, він бажає вже зараз лягти спати?

Розвідник зробив заперечливий жест; він був занадто гордий, щоб признатися у своїй слабості.

— Тоді прошу Шефа де Лю взяти участь у вечері, на яку я запросив кількох гостей.

Тобіас не міг не погодитись. Вождь допоміг йому сісти біля вогню, а тоді взяв яскраво і майстерно розмальовану бізонячу шкуру і обгорнув нею Тобіаса так, сцо вона спадала з лівого плеча, залишаючи вільною праву руку. Шкура була скроєна на зразок накидки і добре прилягала до тіла.» Шеф де Лю якийсь час уважно розглядав на ній малюнки. Здається, вони зображали мисливські та воєнні подвиги Токай-іхто. Через те, що пораненому важко було підіймати руки, вождь причепурив його волосся. Щіткою з щетини дикобраза він пригладив чорні пасма, щоб вони не спадали на чоло, а замість зеленої хустки пов'язав йому стьожки із зміїної шкіри.

Коли потім Токай-іхто відступив у глибину намету, щоб теж одягти святкове вбрання, до вогнища підійшла молода індіанка, і полум'я освітило її. На дівчині був довгий шкіряний одяг, схожий на кімоно з круглим вирізом на шиї. Рукава і спідниця були облямовані довгою бахромою. На поясі в неї висіли вигаптувані торбинки, в яких зберігалися найрізноманітніші дрібнички. Замість панчіх на індіанці були шкіряні вишиті шаровари, які спускалися до елегантних мокасинів. З плечей її спадали блискучі, мов шовк, смолисто-чорні коси. Проділ — пофарбований кіновар'ю в яскраво-червоний колір. Шеф де Лю спробував відшукати родинну схожість між Уїноною — так звали дівчину — та її братом; однак м'які, повиті прихованим смутком риси молодої індіанки, здавалося, не мали нічого спільного з мужнім обличчям вождя. Але в поведінці обох молодих людей таїлась якась неприступна гордість, що ріднила їх одне з одним. Протягом десяти років вони зазнали важкої долі як діти вигнанця і тому в дитинстві та за юнацьких літ, коли найпалкіше прив'язуєшся до інших, змушені були триматися на певній відстані від людей, серед яких жили.

Дівчина принесла строкаті плетені рогожі і спритними рухами безшумно розіслала їх навколо вогнища. Гість крадькома спостерігав за дівчиною. З чуток він знав, що в Токай-іхто є сестра надзвичайної вроди. Вона ще надто молода, щоб бути одруженою, і Шеф де Лю не дуже дивувався з того, що й сам вождь, здається, ще не мав дружини. За звичаєм вільних дакотів, рідко який воїн раніше двадцяти трьох років починав обирати серед дівчат господиню для свого намету.

Розстеливши узористі рогожі, молода індіанка принесла одну за одною три стоси мисок з глини і темного твердого дерева, і розставила їх по три на рогожах. До кожних двох мисок вона поклала гарні ложки, вирізьблені з рогу гірської кози. Таким чином, для кожного гостя дівчина приготувала столовий прибор. Потім знову з'явилася стара індіанка, обличчя якої було порізане тисячею зморщок. Одну з дерев'яних посудин прибору вона наповнювала жовтуватим жиром, певно, як здогадувався Шеф де Лю, шпиком з бізонячих кісток, а другу — темним порошком: це було добре висушене і дрібно розмелене бізоняче м'ясо, що мало назву пемікан. Третя череп'яна миска лишалась порожньою. Молода дівчина принесла ще десять шкіряних кисетів, у кожному з яких був тютюн і ще по грудці бобрового жиру для кращого смаку тютюну. Дев'ять кисетів вона розіклала біля кожної миски, а десятий поклала окремо. Потому дівчина зникла, як і стара жінка, в глибині намету і сіла там тихо й нерухомо, чекаючи наказів господаря намету.

Тобіас знав про ці звичаї панування чоловіків у племенах, витіснених у неродючі прерії і змушених жити виключно з полювання, що було чоловічою справою. В індійських народів, які колись, населяючи родючі долини й ліси сходу, обробляли землю, займались скотарством і торгівлею, жінка була вільна й рівноправна.

Токай-іхто одягнув мокасини з козлової шкіри, облямовані по швах бахромою, гамаші і багато розшиту довгу куртку з лосиної шкіри. Із зброї він лишив при собі тільки ніж з різьбленою рукояткою. Потім підніс обома руками корону з орлиних пер з довгими китицями з таких самих пер і надів на голову. На цьому головному уборі вождя не було жодного пера, що б не мало певного значення і не розповідало б про подвиги їхнього власника. Маленькі пучки червоного пуху на самому вершечку корони означали вбитих ворогів. Надрізи на кінчиках пер і червоні малюнки говорили знавцеві, скільки Токай-іхто поранив славетних ворогів і скільки разів сам був поранений. Пера з хвоста рідкісного «військового орла», якого взагалі дуже важко вбити, вирізнялись своєю красою і були всі» однакового розміру. Оправа корони була оздоблена білим горностаєвим хутром.