Петер Енґлунд - Полтава. Розповідь про загибель однієї армії

Короля не понесуть у бій, а натомість його повезуть білі коні на ношах, що їх змайстрували хлопці з Мури, Далекарлійського полку. Ноші були прив’язані між двох коней, що утворювали своєрідний тандем, а на них можна було підняти похідне ліжко з шовковими матрацами, самодержавним королем і всім іншим. Обіч цього повозу буде поставлено по вісім солдатів. Переднього коня мав вести не якийсь там вершник чи конюх із королівських стаєнь, а сам Нільс Фріск.

Після таких приготувань залишилося чекати. Сірий присмерк над землею почав густішати. Граф Піпер приєднався до людей, що оточували короля. Разом із Реншельдом він сів на землю. Навколо ношів юрмилася більша частина генералітету й вищих офіцерів. Люди сиділи на землі, загорнувшись у свої плащі, або сяк-так поприлягали, щоб урвати хвилину сну. Коні стояли осідлані, готові вирушати. Тим часом як тіні оберталися в сутінки, а сутінки згущувалися в темряву, люди навколо, в лісах і на луках, у бівуаках і в наметах, чекали на сигнал до виступу.

Єдиним гучнішим звуком за ті довгі години чекання в темряві була луна окремих пострілів із північного боку, ближче до річки. Валашський полк, частина легкої кавалерії під командою полковника Сандула Кольци, що нараховував близько тисячі шпаг, зайняв позицію вздовж гребеня узвишшя, яке тяглося паралельно Ворсклі в напрямку села Яківці відразу на південь від укріпленого табору. Там стояло з’єднання російської піхоти й кінноти. (Можливо, ще й рота вістових, легкий загін із ста тридцяти солдатів, який часто використовували для розвідки.) Метою всього цього маневру було відвернути увагу росіян від пересування армії. А взагалі панували тиша, темрява літньої ночі й очікування.

Ordre de bataille

Близько одинадцятої тих, хто спав, збудили. Тишу розітнув клич, що полинув над головами солдатів, які ще не зовсім прочунялися зі сну: «Вставайте, виступаємо!» Цього сигналу чекали. Послано вістових у різні табори піхоти й кінноти з наказом виступати. Левенгаупт, що був задрімав, прокинувся від того кличу і вмент підвівся. Він гукнув своїх служників і наказав бігти до його коней та доглянути, щоб вони були готові. Генералова квартира, з кіньми й солдатами, була за чотириста метрів звідти. Прийшовши туди, він сів на коня й помчав назад, щоб спіймати Реншельда. Звичайно, у суцільній темряві він його не знайшов. Вихід піхоти з місць постоїв не минув без ускладнень, і впорядкування колон також скоро було геть порушене. За планом кожен батальйон мав своє місце в одній із чотирьох колон. У темряві важко було дотримуватися ладу, і частина з’єднань опинилася не на своїх місцях. Тому Левен-гаупт відразу наказав зупинити початий уже марш і провів перерозподіл з’єднань у колонах, щоб він цілком відповідав планові. Цей захід може здатися формалізмом, а проте він був украй необхідним. План розташування війська для ведення битви, ordre de bataille, був складений, виходячи з того, які саме частини утворюватимуть кожну окрему колону. Якби сталася помилка, то вишикувати їх до бою було б важко і згаялося б багато часу, а цього, певна річ, не можна було допустити в становищі, коли вирішальне значення мала швидкість. Поки відбувався перерозподіл, із темряви вигулькнув Реншельд, до краю обурений такою, на його думку, нічим не обґрунтованою затримкою. Він знайшов Левенгаупта й сердито накинувся на нього: «Де ви, в біса, вештаєтесь? – І додав: – Ніхто не може вас знайти, ви хіба не бачите, який зчинився розгардіяш?» Левен-гаупт, виправдуючись, послався на темряву та на плутанину в таборі й додав, що він, до речі, цілий вечір пробув біля ношів короля. Реншельд відмахнувся від його виправдувань, а натомість запитав, котрий полк зараз ітиме в колону. Генерал відповів, що не знає, мовляв, він щойно прийшов сюди й сам мусить довідатися про це. Така відповідь, мабуть, іще дужче розсердила запального Реншельда: «То он ви який, ні про що не дбаєте. Я не маю від вас ніякої допомоги чи користі, зроду не подумав би, що ви можете виявитися таким, я вважав вас за іншого, а тепер бачу, що дарма». Левенгаупт намагався урвати його тиради, мляво захищався, казав, що не заслужив таких звинувачень. Він пообіцяв, що негайно зробить те, що хоче Реншельд, хай тільки той скаже, чого саме він хоче. Фельдмаршал нечемно й сердито урвав його мову словами: «Краще я сам усе зроблю», – після чого залишив ображеного й невдоволеного Левенгаупта. (Усупереч його виправданням, генералова вина у плутанині під час виходу з табору та під час розподілу полків у колони, звичайно, була чимала. Він вочевидь злегковажив цей свій обов’язок. Години перед виступом, коли він гаяв час у пасивному очікуванні, навіть не подбавши про спорядження своїх коней, явно свідчили про його флегматичну вдачу.) Невдовзі офіцери впорядкували колони, і вони були готові до маршу. Обоз і вільні від обов’язків люди були вже або в Пушкарівці, або недалеко від неї. Лише деякі невеликі гурти ще й досі трималися поблизу монастиря.