Петер Енґлунд - Полтава. Розповідь про загибель однієї армії

Коли скінчилася воєнна нарада, була вже четверта година по півдні. Тоді до монастиря покликано генерал-квартирмейстера армії, полковника Акселя Юленкрука. У передпокої його зустрів Реншельд і повів далі до келії короля, що лежав у ліжку. Фельдмаршал оголосив про ухвалу почати напад і наказав Юленкрукові поділити піхоту на чотири похідні колони. Далі Юленкрук отримав від Реншельда ordre de bataille, план, що показував, як мають бути розташовані військові частини під час бою. Юленкрук якусь мить постояв біля монархового ліжка мовчки. Нетерплячий Реншельд різко запитав його, чи він розуміє, як виконувати завдання, але король ледь роздратовано перебив його: «Так, так, Рен-шельде, він усе знає». Саме Реншельд мав бути замість прив’язаного до ношів короля головнокомандувачем у битві. На його плечі ліг величезний тягар відповідальності, він знав це і реагував на той гніт дратівливістю й похмурою нервозністю.

Карл Ґустаф Реншельд був білявий, блідий, із владними рисами обличчя: гострий ніс, маленький рот і холодний погляд. Кмітливий і досвідчений військовик, загартований, вольовий, відданий королеві й короні, суворої, запальної вдачі. У стосунках з колегами та підлеглими був підозріливий і пихатий. Він мав п’ятдесят сім років, народився у Штральзун-ді у шведській Передній Померанії, де його батько був членом управи адміністративного суду. Вчився у Ґрайфсвальді та Лунді, проте обрав шлях меча. Під час Сконської війни в 70-х роках XVII століття виявив хист командира і безстрашність у бою. На службі просувався швидко. Підполковником став у двадцять шість років. Був дуже тямущим полководцем. Мабуть, найбільшим його успіхом на час Полтавської битви була велика перемога біля Фрауштадта взимку 1706 року, коли один корпус під його командою практично знищив невелике саксонсько-російське військо. У тій битві Реншельд яскраво виявив свою силу як полководець.

Аксель Юленкрук

У тих самих подіях він виявив і щось інше: безоглядність, що межувала з жорстокістю. А саме: після битви він наказав повбивати всіх росіян, що потрапили в полон. Наприкінці бою ворожі солдати, які ще трималися на ногах, шпурляли від себе гвинтівки, скидали з голови шапки і благали пощади. Саксонських солдатів щадили, але до російських не мали жодного жалю. Реншельд наказав своїм солдатам стати в коло, а в середині його зібрати всіх російських полонених. Один очевидець розповідав, як потім десь із 500 полонених «відразу без ніякого жалю були там постріляні й позаколювані так, що вони попадали один на одного, наче вівці в різниці». Трупи лежали в три шари, понівечені шведськими багнетами. Частина нажаханих росіян, намагаючись уникнути такої долі, повивертали свої мундири червоною підшивкою назовні, щоб бути схожими на саксонців. Але ті хитрощі були викриті. Другий учасник битви розповідав: «Коли генерал Реншельд довідався, що вони росіяни, то звелів вивести їх перед лаву і кожному прострілити голову. Моторошне було видовище!» То був страшний, огидний вчинок. Хай навіть супротивники з обох боків не раз здатні були, вочевидь не відчуваючи якихось докорів сумління, вбивати беззахисних полонених, хворих і поранених, такої різанини, як біля Фрауштадта, на той час не було ні за масштабами, ні за холодним розрахунком. Безперечно, можна було вбачати в цьому особливу, жагучу неприязнь, спрямовану саме проти росіян, глибоку неприязнь, що вже тоді мала історичне коріння. А все-таки Реншельд, певне, віддав свій нелюдський наказ не в стані нервового збудження, а з добре продуманим наміром. Таким чином він спекувався обтяжливої маси полонених, що, на відміну від саксонців, були мало варті як пере-вербовані солдати до його власної армії. Водночас він хотів на прикладі цих нещасних російських полонених настрахати й застерегти інших.

Протягом цих червневих днів Реншельд, мабуть, дуже страждав від наслідків рани, отриманої під час злощасного штурму Веприка в січні, що не поліпшувало його й так прикрого від нервування настрою. (Від тієї рани він врешті й помер.)

Після того як Реншельд вилив своє роздратування на Юленкрука, той спитав, чи піхота має іти праворуч, чи ліворуч. Реншельд відповів «ліворуч», потім обернувся до Карла, який лежав на ліжку, і сказав, що тепер піде до кінноти й організує її виступ, оскільки про піхоту подбає Юленкрук. Потім спитав короля, чи немає в нього ще якихось наказів. Карл відповів, що немає, і Реншельд, а за ним і Юленкрук вийшли з келії. Юленкрук прилаштувався в сусідньому приміщенні, де мешкав один із королівських служників, і заходився розподіляти піхоту на колони.