Петер Енґлунд - Полтава. Розповідь про загибель однієї армії

Серед багатьох тисяч хворих і поранених був гвардійський хорунжий Ґустаф Абрагам Піпер, що мав усього лише сімнадцять років. Рік тому він пішов до армії, якраз вчасно, щоб узяти участь у поході на Росію. Похід виявився для юнака аж ніяк не парадним маршем. Від самого початку його опосіли хвороби, а що він довго не мав іншого харчу, крім твердих сухарів, ріпи, брусниць та горілки, йому не легшало. Перед Новим роком йому стало так погано, що довелося везти його в кареті. Уночі проти 23 грудня Піперова карета застрягла в купі залишених возів, заплутаних у збруї коней та закляклих трупів під Гадячем. Було страхітливо холодно. Його візник замерз, а сам хлопець сидів закутаний у ватяну ковдру, накинувши на голову плаща. За якийсь час до нього приєднався служник його полковника, що не мав куди приткнутися у снігу, темряві й холоді. Але він швидко пішов, забувши знов затягти за собою завісу, тож у карету віяв, аж свистів, холодний вітер. Отак під вітром Піпер просидів аж до Свят-вечора, поки врешті прийшов його власний служник і допоміг йому добратися до міста й полкового шпиталю. Виявилося, що він обморозив ноги. Скоро з них почало відпадати почорніле м’ясо. Пальці на ногах довелося відщипувати щипцями. Йому пощастило уникнути більшої ампутації, але ціною великих мук: йому довго вирізували й відщипували відморожені місця на п’ятах. Відтоді через покалічені ноги його перевозили, немов мішок. Тепер Ґустаф Абрагам звелів покласти себе в карету. Разом з іншими людьми в обозі він міг тільки напружено чекати подальших подій і нашорошувати вуха, щоб почути, коли почнеться наступ.

Повідомлено пароль, яким будуть користуватися під час битви. Він міг придатися, якщо буде важко в бою відрізнити свого від ворога; в одній армії мундири окремих частин досить різнилися між собою, а видимість часто була погана. Як звичайно, пароль був: «З Божою допомогою». Послано вістових до різних невеличких сторож із наказом, щоб вони повернулись і негайно приєдналися кожна до своєї частини. Одна з таких сторож перебувала біля Буланівки, оточеного лісом села за двадцять кілометрів на південь від Полтави, близько від Ворскли. Та сторожа складалася з тридцяти драгунів із полку Єльма, а командував нею двадцятичотирирічний підпоручник зі Стокгольма Карл Роланд. Її завданням було добувати харчі для свого полку і водночас тримати на відстані роз’їзди козаків із ворожого табору, що вигулькували навколо. Саме коло Буланівки був один із найкращих бродів через Ворсклу, і цей маленький загін доти мав на своєму рахунку чимало сутичок із ворогом. До Буланівки помчав верхи один із генерал-ад’ютантів, – до речі, це одна із безперечно найнебезпечніших посад у війську під час бою, – молодий капітан Нільс Бунде. Він повідомив Роланда та його загін, що вони повинні негайно повертатися під Полтаву. Для Роланда цей наказ прийшов дуже невчасно. Річ у тому, що він не додумався взяти до Буланівки своїх коней на зміну, а тепер не мав коли їх забрати. (У бій усі офіцери звичайно брали із собою коней на зміну або запасних, під наглядом своїх служників. Ними замінювали поранених чи вбитих коней.) Отже, Карл Роланд залишився в бою без запасних коней, і, хоч він тепер, вертаючись назад, як йому наказано, ще не знав цього, скоро та обставина мало не коштувала йому життя.

Коли король закінчив обід, почалося казання. Потім він, лежачи на похідному ліжку, оточений численними відвідувачами, звелів, щоб його винесли з келії. Ліжко з королем обнесли навколо, щоб він сам міг поглянути на приготування до наступу. Через якийсь час носії зупинилися на луці нижче від монастиря, де була розташована гвардія. Король поговорив то з тим, то з іншим гвардійцями. Його поранену ногу оглянула група спеціально вибраних лікарів, що мали лікувати рану під час очікуваної битви. Головним серед них був Мельхіор Нейман, медик, який уже лікував короля й раніше, після злощасного перелому ноги під Краковом 1702 року. Двоє інших були Якоб Шульцен і полковий лікар Ґустаф Бультенгаґен. Коли королеві перев’язували ногу, він клав її на коліно служника, що накривав стіл, Югана Гультмана. Юган був старим, відданим служником, що звичайно розважав монарха різними переказами та оповідками, а того вечора йому доручили нести необхідні ліки свого пана.

Мушкет, пістоль та шпага

О восьмій годині до людей, що оточували ноші короля, приєднався загін гвардійців – двадцять чотири спеціально відібраних надійних хлопців. Серед них був солдат Нільс Фріск, що вже раз носив був королівські ноші, після згадуваного перелому ноги. Фріск ходив під білими прапорами гвардії від самого початку війни і як бувалий вояк отримав свою пайку болячок і ран, що їх вона так щедро роздає своїм учасникам. Його й досі мучила прикра вогнепальна рана в лівому стегні, отримана в боях на Двіні 1701 року; в битві під Головчином понад рік тому російська куля прохромила йому праву кисть (треба сказати, що калібр тогочасних мушкетів був дуже великий, близько двадцяти міліметрів), тож відтоді мізинець та підмізинний палець тієї руки були паралізовані. Нільс Фріск і його двадцять троє товаришів разом із п’ятнадцятьма лейб-драбантами під командою лейтенанта Югана Єрти мали служити особистою охороною короля. Прості сині плащі з жовтими закаврашами та жовтою підшивкою солдатів лейб-гвардії разюче відрізнялися від розкішних, блакитних із золотим мундирів лейб-драбантів. Завданням цих солдатів було насамперед утворювати навколо Карла живу заслону від куль; так само як у піхоті спеціально призначені гренадери звичайно мали йти спереду або з боків командира, гвардійці та драбанти своїми тілами повинні були ловити кулі, призначені для їхнього найвищого зверх-ника – короля. Це доводить, що у війську не вельми вірили поголоскам, ніби куля не бере короля і його не можна поранити. (Ішли чутки, що його хлопцем зачарувала одна відьма, зробивши невразливим до куль.) Завдання, яке виконували Фріск і його товариші, було вкрай небезпечне, їх мали нівечити і вбивати замість короля. Король був самодержавним монархом, що отримав найвищу владу на землі від самого Господа Бога. Його радощі і болещі в очах генералів і, може, також в очах багатьох солдатів важили безмірно більше за жалюгідне життя кількох нещасних солдатів: ними можна було пожертвувати.