Петер Енґлунд - Полтава. Розповідь про загибель однієї армії

Ближче до обіду перед монастирем зібралася більша частина вищого командування армії. Левенгаупт також вибрався з-під балдахіна свого ліжка і прийшов туди. Коли з приміщення, широко ступаючи, вийшов Реншельд, він підкликав генерала до себе й запросив його сісти на лавку під вікном королівської келії. Обидва високі командири були людьми гордими й запальними, обом не треба було великих зусиль, щоб нажити собі недругів, і тому не було нічого дивного, що досі вони вже встигли не раз добре погиркатися. Вразливий генерал і владний фельдмаршал були не вельми паристим запрягом і віддавна відчували глибоку взаємну неприязнь. Але тепер цього не видно було, бо обидва намагалися ставитись один до одного з вишуканою чемністю. Реншельд швидко перейшов до справи: ухвалено почати атаку, і Левенгаупт повинен командувати об’єднаною піхотою. Генерал отримав відповідні накази й копію шикування війська до бою: коли почне смеркати, його піхота вишикується в чотири колони. Левенгаупт знав, що вишикувати полки в темряві буде важко, тим більше, що через характер місцевості табір піхоти був не цілком упорядкований. Тому він попросив у Реншельда дозволу виводити полки негайно і відразу шикувати їх у колони. На це він отримав рішучу відмову. Мовляв, тепер ще білий день, а щоб напад справді був несподіваний, нізащо не можна давати росіянам можливість помітити, що тут щось готується. На цьому вони розійшлися.

Юленкрук закінчив поділ на колони, повернувся до короля й подав йому папери. «А фельдмаршал думав, що ви не спроможетесь скласти колони», – мовив, усміхнувшись, король. Швидко переглянувши папери, він наказав роздати їх генералам. Коли генерал-квартирмейстер вийшов із монастиря, Реншельд уже поїхав. Проте Левенгаупт і далі сидів на лавці під вікном королівської келії, зібравши біля себе генерал-майорів піхоти. Юленкрук передав йому папери й попросив його зайти до короля по нові накази. Коли Левенгаупт вийшов від короля, вислухавши ті накази, він зразу разом із генерал-майорами подався до намету, що правив королеві за їдальню. Там, у холодку, вищі офіцери переписали собі плани.

Реншельд поїхав полем у західному напрямку до витягненого в довжину табору кавалерії, розташованого десь за півмилі від міста. Прибувши туди, він знайшов командирів і дав їм інструкції: малося використати під час атаки всю кавалерію (крім сімох полків, що повинні були залишитися й захищати обоз). Рухатися вона мала шістьма колонами. Коли почне смеркати, буде наказано сідлати коней і водночас переводити весь обоз, дотримуючись ладу і тиші, на нове місце, за кілька кілометрів далі на південь, біля села Пушкарівки. Решта кавалерії мала стояти, чекаючи наказу вирушати колонами через поле в напрямку російського війська та його укріплень.

Віддавши ці накази, Реншельд поїхав назад до монастиря. Сонце вже хилилося до заходу. Генерал-майор Карл Ґустаф Крейц, призначений командувати правим флангом кавалерії, добре знав, яка безпросвітно темна буває українська ніч, тому спробував трохи підготуватися до важкого нічного маршу. Вони з ротмістром поїхали на невеликий огляд місцевості, щоб визначити собі кілька добрих орієнтирів. Усім командирам полків також роздано копії шикування війська до бою. Тієї ночі не можна було ні в чому помилятися.

Повернувшись до головної квартири, Реншельд пообідав разом з іншими вищими офіцерами в королівській їдальні. Король обідав сам. Натиснуто на пускову кнопку, і воєнна машина вже почала здригатись і чмихати. Магічні слова про те, що король вирішив напасти на росіян, і пов’язані з цим нападом накази швидко поширювалися від сходинки до сходинки військової ієрархії, від командуючих флангами та полками через батальйонних і ротних до нижчих командирів і врешті до солдатів, обслуги, обозних і всіх цивільних. Усюди, де стояло військо, у наметах, під голим небом і в неоглядній тісняві обозних підвод почалася гарячкова робота. Відсіювано солдатів, непридатних до бою. Тільки-но почне смеркати, хворих, калік і поранених, а також безкінних кавалеристів, разом з усім обозом, цивільними, тими, хто випадково опинився в таборі, та майже всією артилерією відправлять до села Пушкарівки. Військові, що мали із собою родини, також відсилали їх до того місця збору. Одним із них був сорокап’ятирічний піхотний капітан Генрик Споре з парафії Нордендаль на північний захід від міста Обу 20 20 Обу – шведська назва фінського міста Турку. . Він дуже хвилювався за свого сина-підлітка Генрика Югана й відіслав його до Пушкарівки. У своєму щоденнику він пояснив цю розлуку коротко: «Нехай йому допоможе Бог». Спливе багато років, поки він знову побачить сина. У місці збору мали влаштувати для захисту огорожу з возів. Виділено також людей для охорони обозу: це були, крім уже згаданих кавалеристів та артилерії, ще близько 3 000 запорожців.