Андрій Подволоцький - Поки Бог спить

— Ось така нам шана! — заволав хтось. — А ми з ними ще йдемо Гроб Господень визволяти! Ні, хлопці, гори воно все полум'ям! Поїхали додому!

Виникли суперечка. Одні хотіли повернутися, інші казали, що повернутися зараз — то ганьба на все життя.

Данько не зважав на суперечку. Його душили сльози. Він підвів очі. Похмурі обличчя воїнів ніби докоряли: де ж ти був, вірний зброєносцю, коли вбивали твого боярина? Лише зараз Данько зрозумів, як були близькі йому загиблі. Хай вони суворо до нього ставилися, хай він був їхнім служкою! То все пусте! Вони ж були свої, рідні! Данько ладен був хоч щодня чистити коней всьому загонові, аби лиш боярин Левко і Лизогуб стали поруч, живі й здорові!

А що ж тепер? їхати додому із цією жахливою звісткою? Сказати старому Вишатичу просто в очі, що його син так задурно пропав?! А якщо він запитає: а де ти був, сміливий юначе, коли їх вбивали? Чом ти не лежиш поряд із ними? Боже Всевидячий, яка ганьба! Ні! Тільки не додому! У Левант, у піски, у пустелю, до чорта в зуби — тільки не додому!

Підійшов Боримир Убийвовк і поклав йому руку на плече.

— Кріпись, хлопче.

— Хто?! Хто це зробив?!

— Кажуть, серед нападників бачили воїнів у білих плащах з червоними крижами [31] Криж — хрест. . Це храмовники, найлютіші слуги Антихриста та його намісника — Папи Римського.

— Я повбиваю їх усіх! — Данько схопився на ноги.

— Не гарячкуй, — Боримир стиснув лікоть хлопця. — Помститися ти не зможеш, бо загинеш раніше, ніж вихопиш меч із піхов. Краще подбай про гідний похорон Левка Вишатича, царство йому небесне.

— Обов'язково… Боярине Боримир, візьміть мене за меченошу до себе! Я не хочу повертатися!

— Добре, Данько, добре…

— І все одно, я їм відплачу! — поклявся Данько, коли Убийвовк відійшов від нього.

Темінь впала на передмістя Царгорода, столиці Візантії. В Німецькому кварталі не було видно жодного вогника; і лихо тому, хто з'являвся у такий час на вулиці, — грабіжники заполонили велике місто. Який же сміливець з'явиться о цій порі там, де навіть удень префект воліє не потикатися?

Та ні, сміливець є! Ось він, стиха лаючись, під'їжджає до стін монастиря і, не злазячи з коня, грюкає у ворота. Рука у подорожнього важка; заспаний вартовий без зайвих слів упускає його. Монастир слугує притулком для всіх: убогих, хворих, мандрівників — хто потребує допомоги.

Але гість не шукає місця для ночівлі. Він шукає абата Алоїзіо, бо, бачте, має до нього пильну справу.

За кілька хвилин гість уже у келії згинається у шанобливому поклоні.

— Не нам, не нам, а імені Його!

— Амінь. Хто ви, брате?

— Я комтур Конрад Гуннар. Прибув до фамільяра [32] Фамільяр — почесний член лицарського ордену, симпатик. Алоїзіо з листом від магістра Раміреса Меркадо, — і передає ченцеві сувій, скріплений печаткою.

— Боже правий, та на вас кров!

— Не хвилюйтесь, святий отче! Це кров якоїсь наволочі, що здумала ображати славних воїнів Христа. Мене попросили втрутитися, і я з радістю допоміг!

— Похвально, мій сину, похвально! Ви справжній лицар!

Поки абат читає, гість терпляче чекає, поштиво схиливши голову.

Святий отець худий, а у своєму чорному вбранні здається ще худішим. Рудувата борідка. Обсмалене вітром пустелі обличчя вказує на те, що абат не сидить сидьма у чотирьох стінах обителі. Тримається святий отець гордовито й незалежно, видно, знає собі ціну.

Приїжджий — германець, велетень із русявим волоссям до плечей. Він у лицарських обладунках; білий плащ із червоним хрестом вигідно підкреслює стрункість його статури.

Брат Алоїзіо ознайомився уважно зі змістом листа і жестом запропонував комтуру сісти.

— Як доїхали, брате?

— Милістю Божою, добре. — Гість примостився на лаві.

— У листі написано, — пильно глянув фамільяр Алоїзіо в очі співбесіднику, — що ви, брате, належите до відомого роду Гуннарів?

— Мій батько справді є графом Саксонії. Я успадкував цей титул, але не більше, — недбало відповів Конрад.

— Так-так, — ледь помітна посмішка промайнула на губах абата. — У Саксонії про ваших, брате, предків згадується у багатьох баладах. Ось, наприклад, «Ночівля Відікінда». — Абат наспівує зовсім неголосно: