Франки, бургундці, фризи та фламандці, очолювані королем Філіпом, через Бургундію та Північну Італію мандрували спочатку до Генуї, потім на Сицилію, а вже звідти, на кілька днів випередивши англійського короля, — морем прямо до Аккри.
Третій лицарський потік (переважно германці, ведені Фрідріхом Барбароссою), дзюркочучи з лісових хащ Буйону, через Регенсбург та Відень, гірською річкою уривався до Угорських земель, щоб уже звідти розлитися повінню по Візантії. Саме з цим потоком ішли й руські воїни, очолювані воєводою князя Ярослава Осьмомисла, боярином Мирославом Ступою.
Ісакій Ангел, що не так давно сам став василевсом унаслідок заколоту, почувався не дуже впевнено навіть у столиці, намагався якомога скоріше здихатись непроханих гостей і безперешкодно надавав їм кораблі для переправи в Азію та Левант [25] Левант ( фр. Levant — схід) — сучасний Близький Схід.
. Та брати во Христі не дуже поспішали скористатися цією люб'язністю. Підхоплені течією загального піднесення, визволителі у Царгороді поводилися вільно, наче це була не столиця християнського світу, а сарацинська фортеця. Жадібним оком накидали на віковічні багатства міста, вродливих жінок та християнські святині. Порядок у Царгороді підтримувався вельми умовно, і з заходом сонця його безроздільними господарями ставали свавільні юрби гостей. Патриціат ремствував, що в Римі часів Аларіха було краще: там, принаймні, не вбивали вже пограбованих.
Одного буденного ранку Данько прокинувся від того, що хтось тряс його за плече. Розплющив очі — боярин Левко.
— Уставай, Данько, треба йти до церкви. Сьогодні свято великомученика Леонтія.
«Що, знову? — ледь не вихопилося у хлопця. Відколи вони прибули до Царгорода, Левко щодня відвідував святі місця та відзначав церковні свята. — Знову вшановувати якогось святого ледаря. А військові вправи?.. І коли це все закінчиться?» Та вголос промовив:
— Слухаюсь, боярине, — і покірно схилив голову. За спиною Левка Вишатича радісно шкірив зуби Лизогуб. Певно, він залишався господарювати на постоялому дворі.
— Боярине Левку, дозвольте мені не йти сьогодні до церкви, — несподівано навіть для себе набрався нахабства Данько. Боярський син здивовано підвів брови.
— Данько, ти зовсім недавно став християнином і мусиш ревно спокутувати своє поганське минуле, — у голосі Левка забриніла криця. — Чи не так?
— Так, боярине. Але я ніколи не був далі Вишатинців… Опинившись у столиці світу, хочеться ближче її роздивитися, щоб потім було що розповісти дітям.
— Ну добре, — після хвилини вагань несподівано згодився Левко. — Залишайся на господарстві. Доглянеш коней, приготуєш їжу, а вже потім можеш оглянути місто, серце істинної віри. Та затям собі, що справжнє царство — на небі. А це… — боярин презирливо махнув рукою, — мирська суєта… Ввечері прочитаєш десять разів «Отче наш». Лизогубе, пішли.
Лизогуб перестав посміхатися і хотів щось заперечити молодому Вишатичу, але той вже прямував до дверей. Служці не залишалося нічого іншого, як прослідувати за господарем, показавши Данькові на прощання кулака.
Данько швидко виконав всю загадану роботу і рушив на оглядини Царгорода. Не встиг відійти на десять кроків від заїзду, як його зупинив чийсь голос:
— Чи далеко зібрався, друже?
Парубок оглянувся і побачив міцної статури мужа середніх літ; з одягу було видно, що він один із ватагів руської дружини. На лівій щоці у нього був шрам, схоже, від половецької шаблі. «Та це ж боярин Боримир Убийвовк, відомий звитяжець», — упізнав незнайомця Данько.
— Добрий день, друже Боримир.
— Здоров був. На базар зібрався?
— Може, й туди.
— Та і я ноги розімну трохи. Пішли.
Продираючись крізь юрбу, воїни рушили до відомого на весь світ торжища.
— Скажи-но мені, Данько, — обійняв Боримир його за плечі, — що ти чекаєш від цього походу? Взагалі, яка твоя мета?
— Як це? Звісно, я хочу здобути собі честі, а бояринові — слави. Що ще може бажати воїн?!
— Так воно так… Але хіба бояри не дорікали Святославу Войовнику, відомому войовникові: «Ти шукаєш чужі землі, а свою залишив без захисту». Чув, що половці розбили князя Новгород-Сіверського Ігоря? Чому ми не б'ємося з половцями, а дійшли чи не край землі?
Згадавши Ігорів похід, Данько спохмурнів. Образа здавила груди.
— Ми визволяємо Гроб Господній від невірних! — відбувся завченою фразою. — І ведуть нас найславетніші лицарі: Річард Левине серце, Філіп Святенник та Фрідріх Рудобородий!
Читать дальше