Андрій Подволоцький - Поки Бог спить

— Що він тут робив? — здивувався Конрад.

— Вербував найманців для війська свого сюзерена. Цього разу він зупинив свій вибір на воїнах руського князя Рослафа Галіційського.

— Русішен швайне! Як можна довіряти таким дикунам? Воістину, якщо Бог хоче когось покарати, він забере у нього розум.

Абат заперечливо похитав головою.

— Це мудра політика. Ще римські імператори набирали особисту охорону з диких германців.

— «Диких»? Шановний фамільяр, напевно, забув, що я належу саме до цих «дикунів»? — від слів Конрада війнуло холодом. Брат Алоїзіо заспокійливо поклав йому руку на плече.

— Не ображайтесь, брате. Всі ми сини одного ордену Храму і нам чужі племінні забобони. Ми знаємо істину і маємо мету, гідну подиву. Краще спробуйте свяченої води життя з нашого монастиря. — Простягнув чашу. Конрад зробив ковток.

— Та це ж вино!

Абат змовницьки посміхнувся: мовляв, ніщо нам не чуже.

— Родоське. Міцне. Ін віно верітас, [35] Істина у вині (лат.). казали давні римляни і мали рацію. — Алоїзіо взяв до рук чашу. — Тож вип'ємо за успіх у нашій безнадійній справі! — І голосно засміявся.

Із самого ранку Конрад вирушив на пристань шукати корабель Никифора. Одягнений Конрад був скромно навіть як для пілігрима. Але комтур міг легко перевтілюватися у різних людей, що і дозволило йому стати неперевершеним емісаром ордену для особливих доручень.

Пробитися до корабля виявилося доволі непросто, бо на пристані розташувався великий «дикий» базар. Ось до тихого мандрівника причепився шмаркатий хлопчисько і почав канючити:

— Дядечку, купіть у мене ножа. Ну купіть! Якщо я не продам товар, батько мене відлупцює.

— І вчинить правильно. Геть від мене!

Не встиг Конрад перевести дух, як незнайомі жінки повисли на його ліктях. Конрад удав, що не розуміє ромейської, але ті відчули у ньому германця і заторохкотіли німецькою:

— Унзер брудер! Дас Гетесгеріхт вірт! Вір айвіен зі: ерінерн зі убер ден Гот!

— Ге ін ден арш, ді тейфельсбрут [36] Брате наш! Гряде суд Божий! Ми закликаємо тебе: згадай про Бога! — У відповідь звучить лайка. ! — відрубав Конрад, відбиваючи старим дурепам бажання рятувати людські душі. І допоки фурії оговталися, чкурнув геть…

Уже на кораблі Конрад зміг спокійно зітхнути.

Відомості абата Алоїзіо виявилися достовірними: супутниками тамплієра були схизматики-русичі, які у пошуках пригод вирушили воювати у Святу Землю. їх було десь із дві сотні, і пливли вони на кількох кораблях візантійського купецького каравану.

Це була якась іронія долі! Адже саме когось із їхніх бойових побратимів порішив Гуннар ще в перший день прибуття до Константинополя. Конрад не став про це говорити абатові Алоїзіо, бо той обов'язково посадовив би його на інший корабель. А Конраду так хотілося погратися з ними у кота й мишку, розбурхати свою кров, перевірити міць своєї витримки. Цікаво, а впізнає його хтось? Напевно, ні. Бій був короткий, сам Конрад був у лицарському вбранні…

Брата Конрада, ніде правди діти, цікавили ці люди, що самою долею призначені йому у вороги. Він розумівся на слов'янській мові, бо змалечку ходив із батьком примучувати навіжені племена полабських слов'ян. Один із конюхів графа Гуннара-старшого був полонений з племені лютичів (слуг лютого Бога, як звали їхні єпископи), і маленький Конрад напрочуд швидко й легко схоплював слов'янські слова. Як це зараз стало у пригоді!

Підставляючи своє обличчя свіжому морському вітрові, перебираючи у руках пацьорки, брат уважно слухав їхні розмови.

Дивні люди! Ще з дитинства Конрад знав: «Дойчланд юбер аллес!» [37] Самоідентифікація німецького народу («дойч») почалась після розпаду імперії Карла Великого. І плювати він хотів на щось інше. А ці язичники сперечаються, яке князівство краще, чий князь ліпший. У душі брат Конрад реготав, бо, як зіткнешся в бою з цими недолюдьми, не буде часу роздумувати, кого вбивати: гордовитого галичанина, впертюха-киянина або авантюрника чернігівця. Він убиватиме всіх!

Конрада тішило те, що русішен швайне не могли дійти згоди у жодному питанні. Якщо хтось хвалив їхнього Вольдемара Святого, то зараз же інші починали лаяти його на всі заставки, славлячи його батька Свентослава Войовника; коли хтось вихваляв київбурзьких дівчат, то негайно інші починали казати, що у Галичштадті вони ще краще. Як кажуть, девіде ет імперіє — «Розділяй і владарюй». Очевидячки, особливих клопотів із русичами не буде. І хоча вони звали себе «слав'яни», тобто «славні», Конрад називав їх про себе «слевс» — раби.