Олександра Шутко - Гарем османських султанів. Доба «жіночого султанату»

Що вище жінка піднімалася в ієрархії гарему, обійнявши високу посаду служниці, то багатшою вона ставала. Щоденна платня управительок гарему – кетхюди, залежно від стажу на посаді, варіювалася від 140 до 250 акче ($750). Найвідомішою серед них стала служниця валіде Сафіє, Джанфеда. Її щоденна платня становила 100 акче, тобто $300. Мехмед ІІІ наділив її пенсією у 200 акче ($600). Надходження з маєтків у Стамбулі, Ізміті та Каїрі, які були у її власності, становили 300 тис. акче ($900 тис.) на рік. Зароблені кошти Джанфеда витрачала на будівництво мечеті, водограїв у передмісті Стамбула та мосту.

Тронна зала Нового палацу

Найбільше грошей отримували фаворитки, які народили султанові синів, тому вважалися найближчими членами його родини. Приміром, щоденна платня Роксолани, яка стала матір’ю п’ятьох синів та однієї доньки, складала 2 тисячі акче ($6 тис.). Це понад $2 мільйони на рік – дохід невеликої провінції у тогочасній Франції. Якби Роксолана дожила до сходження свого сина Селіма на престол, то її платня подвоїлася б.

Дружини й матері султанів не вели затворницьке життя у покоях гарему. Приміром, Роксолана їздила в Манісу до сина Мехмеда, який був намісником провінції Сарухан. Побувала 1543 року в сина Селіма в Коньї. У серпні 1544-го він завітав до Бурси, коли переїжджав із Коньї до Маніси, де посів місце померлого брата Мехмеда. Там на нього чекали мати з батьком. Разом у Бурсі вони пробули сорок днів, очікуючи, доки в Манісі згасне епідемія чуми, та відвідували цілющі термальні джерела. У березні 1546 року Роксолана та її наймолодший син Джихангір провели місяць у Селіма в Манісі.

Відомо також, що вона відвідувала й сина Баязида в Кютах’ї та Амасьї. Але її перша тривала поїздка за межі Стамбула відбулася 1 грудня 1540 року. Тоді Роксолана з помпою та величезним почтом приїздила на відпочинок до Едірне. Звідти до столиці вона повернулася разом із султаном 4 квітня 1541 року.

Подорожувати любила й інша султана-українка Хатідже Турхан (Надія з Поділля), яка стала валіде Мехмеда ІV. Вона відвідувала разом із сином-султаном та його гаремом затишне Едірне й Бурсу. Щоправда, не завжди її перебування там було безпечним. Приміром, у листопаді 1657 року в Едірне почався снігопад. Через нестачу дров для опалення приміщень палацу довелося знищити навколишні сади, вирубуючи дерева горіхів. Згодом зі снігом пішов ще й дощ, через що почала розливатися річка, вода якої дісталася подвір’я палацу.

Наприкінці ж червня 1659 року шлях до Бурси Хатідже Турхан ускладнила надмірна спека. Не витримуючи її, люди, які супроводжували екіпаж валіде та султана, почали вмирати. А 1675 року в Едірне, якраз під час святкування весілля доньки Мехмеда ІV і хасекі Гюльнуш, Хатідже, яку видали заміж за візира Мусахіб Мустафу-пашу, й обрізання синів Мустафи та Ахмеда розпочалась епідемія чуми, котра щодень забирала життя 900 осіб. На щастя, хвороба не дісталася султанського палацу. Померла Хатідже Турхан теж в Едірне. Її тіло перевезли до столиці, де й поховали.

Її невістка Гюльнуш (грекиня Євгенія) узагалі супроводжувала чоловіка – султана Мехмеда ІV під час більшості військових кампаній. Свого другого сина, майбутнього султана Ахмеда ІІІ, вона народила 31 грудня 1673 року в поході на польський Хотин.

Нагадуванням про Гюльнуш мешканцям Кам’янця-Подільського служить мусульманський мінбар (місце, звідки мусульманські духівники читають проповіді) у костелі Святого Миколая, який під час панування османів було перетворено на мечеть. Султан Мехмед ІV назвав її на честь фаворитки.

Загалом, життя наложниць у султанському гаремі докорінно відрізнялося від рабської праці на плантації. « Усі рабині мали на диво багато вільного часу, яким могли розпоряджатися на власний розсуд, свободу слова та дій усередині гарему », – зауважує американська дослідниця турецького походження Асли Санджар.

Після смерті султана його гарем переїздив до Старого палацу, який збудував султан Мехмед ІІ Завойовник. Спершу він там і розміщувався. Нових наложниць для султанів привозили зі Старого палацу. Наложниця переїжджала в Новий палац і деякий час мешкала там, у кімнатах, які мали назву «saray-ı duhteran», тобто палац жінок, зустрічаючись із султаном. Якщо за цей час вона вагітніла, то поверталася до Старого палацу, де їй виділяли апартаменти й невільниць, щоб вона могла підготуватися до пологів. Після народження дитини наложниця залишалася в Старому палаці, виховуючи її. Якщо народжувала дівчинку, то могла знову стати інтимною партнеркою султана. Коли ж народжувала сина, могла розраховувати на від’їзд із ним у провінцію, керування якою тому доручали.